Оксана
Соломія навчалася в університеті та підробляла, як більшість студентів, переважно в нічну зміну. Мати не могла їй допомагати, а на одну стипендію у великому місті не вижити.
Після літньої сесії вона взяла відпустку та на три тижні поїхала до матері у село. Поверталася відпочинкула, виспана, навантажена овочами з городу та банками з варенням, що матуся акуратно склала в сумку.
Соломія вийшла з автобуса на привокзальній площі у Львові. Після довгої дороги сумка здалася вдвічі важчою. Вона доплелася до зупинки маршрутки та з полегшенням поставила вантаж на лавку.
Поверталася в місто з полегшенням. У матері добре, але вона вже два роки жила сама, звикла бути собі господинею. Скучала за шумним містом, за друзями. Коли почала працювати, змогла дозволити собі зняти квартиру й виїхати з гуртожитку.
Квартира крихітна, у спальному районі, але головне — недорога. Вікна виходили на пустир, зарослий високою травою, за яким стояв ліс. Вночі за вікном жодного вогнища, зате вранці сонце заливало кімнату яскравим світлом. А взимку від білого снігу, що вкривав пустир, навіть уві сні було світло.
Поруч хтось тихо заскиглив. Соломія заглянула під лавку й побачила гостру коричневу мордочку. У великих вирячених карих очах застигли німі біль і страх. Тільки тепер вона помітила повідець, яким собака була прив’язана до лавки. Вона присіла навпочіпки. Такса відповзла від неї глибше під лавку, дріжачи всім тілом.
— Не бійся. Вилазь. — Соломія обережно потягнула за повідець.
Неохоче, поскиглюючи, такса виповзла з-під лавки, готова в будь-яку мить сховатися знову.
Але Соломія міцно тримала повідець.
Собака дихала часто, час від часи виставляючи язика. Стояла незвично спекотна серпнева спека. Тому й ховалася такса в тіні лавки від палючого сонця.
Соломія здогадалася, що собаці хочеться пити. Неподалік стояв кіоск, де продавали напої та дрібниці.
— Зараз повернуся, — прошепотіла вона таксі та пішла до кіоску.
— Пляшечку води, будь ласка, — попросила Соломія в неввічливої продавниці. — А часом у вас немає порожньої бляшанки?
— Може, краще одноразовий стакан? — усміхнулася жінка.
— Ні, собаці зі стакана буде незручно пити. Он там, біля лавки, прив’язана такса. Не знаєте, скільки вона там сидить?
Жінка примружилася, глянула на лавку й зітхнула.
— Жорстокі ж люди. Я відкривала кіоск о восьмій, бачила, як під’їхала іномарка, чоловік вивів собаку, прив’язав до лавки — і поїхав. Так і не повернувся. Гадаю, кинув. Ось, тримай. Тільки брудну. — Вона подала у віконце порожню бляшанку з-під шпрот.
Подякувавши, Соломія розрахувалася за воду, яка тут коштувала вдвічі дорожче, ніж у будь-якому іншому магазині, і повернулася до лавки. Промила бляшанку, налила води й поставила перед таксою, яка встигла сховатися знову.
— Пий, не бійся.
Заспокоєна її тихим голосом, такса, поскиглюючи, підповзла до бляшанки, принюхалася й почала жадно лакати. Коли вода скінчилася, Соломія налила ще.
— Що ж мені з тобою робити? Вночі тебе можуть розірвати безхатьки. Чи, гірше, з’їсти. Брр… — Соломію від власних слів перейняло. — Підеш зі мною? У тебе немає вибору.
Вона написала на клаптику паперу свій номер телефону й залишила в кіоску, раптом хазяїн все ж з’явиться. Відв’язала повідець і повела упираючогося пса до маршрутки. Заплатила за двох. Ні водій, ні пасажири не заперечували, а собака сиділа спокійно на колінах у Соломії, не скулив.
Дома він заліз у кут передпокою, принюхуючись до чужих запахів, не виявляючи цікавості до нового житла. Соломія зробила з ковдри лежанку й положила в передпокої. Такса миттоб умостилася на ній, стежачи за нею великими чорними очима.
— Як же тебе звати? — Соломія почала вголос перебирати собачі імена. — Не подобається? Може, Бодя?
Пес гавкнув.
— Ну що ж, Бодя так Бодя. — Пес гавкнув знову. — Невже розумієш? Навіщо ж тебе кинули?
Вночі Соломія чула, як цокають копита по ламінату. Бодя вийшов із кута й оглядав кімнату. Щойно вона зворухнулася, він миттоб повернувся в передпокій. Але за кілька днів собака освоїлася, нетерпляче скулив, коли Соломія поверталася додому.
Весь двір був заставлений машинами. Залишалося вигулювати Бодю на пустирі. Далеко від дороги вона відпускала його з повідця. Боялася, що втече, але пес завжди повертався на поклик. Дивувалася, як він встигав носитися високою травою на своїх коротких лапках?
Настав вересень, сухий і теплий, а з ним — заняття в університеті. Соломія знову працювала вночі. Більшу частину дня Бодя залишався сам. Він нетерпляче чекав її, зустрАле одного дня Соломія зрозуміла, що найбільші радощі іноді народжуються з найглибших болів, і просто посміхнулася, гладячи Бодю по голові.
