ПРИЧЕП
Слухай, куме, розкажу тобі, як наш Коля вже добідався тими побаченнями разовими, гулянками без толку, що вже самого себе не впізнавав.
То ж коли зустрів просту, веселу й розумну Марічку ну чисто звичайне дівча, але світла голова зрозумів, що оце воно.
Пішли раз каву попити десь у Львові, послухали хлопців-музик-гурманів біля Оперного, поговорили про його невеличкий бізнес у Харкові, про її любов до сучасної української поезії.
А як вияснилося, що обидва в олів’є яблука додають тоді вже точно стало ясно: треба розвивати далі.
Вечері вирішили робити у Марічки вдома в Києві.
Вона запросила, він до цього готувався, як перед весіллям: сорочка найліпша, щетину вбрав, якийсь дивний вірш Жадана вивчив для враження, квіти купив, червоне сухе вино на гривні витратив.
Коля йшов, як на крилах, впевнений на всі сто!
Здавалось, що сьогодні все буде як по маслу.
Але тільки аж заходить у квартиру і тут: «Добрий вечір, звати мене Степан.
Мама у душі, проходьте».
Стоїть такий собі хлопчина, трохи незграбний, на вигляд наче ще школяр, але здоровенний як на свої роки.
Коля остовпів.
Подумав, може не туди зайшов.
Але як Степан розсміявся, ще й так само по-дурному чхнув, як Марічка завжди, стало все ясно: адреса вірна.
Настрій спікірував вино вже не таке смачне, квіти вянуть.
Заходить, бачить кросівки Степи величезні, як для нього.
Далі Марічка вибігає з душу, гарна, макіяж, плаття, але вже якась стримана.
Закускаємо, вона мовчки наклала їжу, розлила вино і почала їсти, навіть не чекаючи на Колю.
А він тільки й видавив із себе: «Чого ж ти не сказала, що у тебе дитина є?» А Марічка: «Злякався причепа, так?» А він: «Та це ж навіть не причеп а всі вагони!» Вона віджартовується, мовляв, хлопець росте на батька свого, той десь із карпатської глушини, ще й кажуть, раз ведмедя без зброї завалив.
Тепер от листи шле якісь кумедні: так криво пише, що здається, сам ведмідь малює.
«Скільки йому?» питає Коля, показуючи на Степу.
«Чотирнадцять, вже паспорт забрав», каже Марічка.
«Силою?» усміхається Коля.
«Ой, смішний…»
Далі все за їжею мовчки проходило.
«Даси ще м’яса?» питає Коля.
«Смачно ж?» «Чесно, ніколи в житті кращого не їв!
Що це?» «Лосина, Степа сам готував».
«Ого, кулінар із нього вийшов!
Так він ще й від батька пам’ятку має: книгу, ножі, спінінг, човен і ще купу всякої всячини».
Марічці знову хтось дзвонить з роботи, тож вона вибігає в кімнату.
Коля думає: «Пора вже й чухати додому».
А тут Марічка повертається: «Коля, слухай, аварія на роботі, ти не міг би зі Степою пару годин посидіти?» «Я?
Чому?» «Та він ще неповнолітній, раптом щось А я тобі й за вечір, і за нагляд заплачу, більше не потурбую, чесне слово».
«І що мені з ним робити?» «Поговорите, чоловіки ж!»
Вона побігла.
Коля сидить якийсь час, зїдає все мясо, доїдає вино, чухає потилицю, а Марічки нема й нема.
Підслухав, що у Степана у кімнаті щось гуде.
Постукав.
«Відкрито!» чує.
Коля заходить а там справжній підлітковий рай: велика дерев’яна мішень із ножами та стрілами, нічого не розбито, все в ціль, на столі вініловий програвач, грає якась класика, цей Iron Maiden, якого Колян просто обожнює.
Степа в кутку майструє рибацькі снасті.
Полиці з кубками, боксова груша, під телевізором новенький x-box.
«Ну ти й живеш!
присвиснув Коля.
Мріяв про таку кімнату у твоєму віці».
А Степа каже: «Я влітку підпрацьовую».
Тут Колі стало трохи совісно.
«Зарядка для телефона є?» «Біля залізниці, показав рукою через всю кімнату».
Коля озирається а там справжня залізниця іграшкова, з містками і станціями.
«Та ти все сам зробив?» «Ага, деталі докуповую, ще хочу два мости добудувати».
«Можна запустити коло?» «Зараз, без проблем».
…
Марічка повертається десь за годину, думала, що Коля вже втік.
А бачить їх удвох на підлозі залізницю збирають, не розбереш, де старший.
«Коля, тобі час додому», каже Марічка пошепки.
Коля аж підскочив.
«Який уже час?» «Пів на одинадцяту», позіхає вона.
«Мені ще зранку аварію латати, мушу спати».
До дверей провела, гроші простягнула.
«Я у жінок грошей не беру», фыркнув Коля.
«Добре, дякую, що приглянув за моїм причепом».
Він ледь посміхнувся й пішов.
…
Через кілька днів Коля пише: «Марічко, зайду ще, а?» «Слухай, у мене повний завал, не до відносин зараз.
Минулого разу».
«А до Степки можна?» здивована: «Степки?..» «Ага, я йому вже написав, не проти.
Я гру йому нову для x-boxа купив, чіпси з газіровкою в рюкзак кидаю, тебе не турбуватимемо, ти працюй».
Прийшов увечері зовсім інший Коля: без білих сорочок, парфумів, вин, тупих романтичних поглядів.
Просто футболка з улюбленою групою, рюкзак із чіпсами, посмішка на все обличчя.
Марічка в халаті, маска на обличчі, запах цибулі на всю квартиру справжній домашній вечір.
А Степан і Коля цього вечора не розлучалися: сперечатися за Балабанова й Гая Річі, ледь не домовились кіно-марафон на шість годин подивитись, але Марічка розняла хлопців і Колю випроводила.
«Не забудь на суботу прикормку купити!» кричить із кімнати Степа.
«Що ще за прикормка?» питає вона Колю.
«Та на щуку йдемо!
Я ж йому магазин на Татарці показати обіцяв, де класна прикормка!
Я сто років рибалити не ходив».
Марічка зітхнула: «О, та ви вже друзі!
А мене, бачу, навіть на хліб не кличете?» «Приходь, наріжеш нам бутербродів!» «Дякую, справ у мене й так повно.
Йдіть вже», сміється і виганяє Колю.
…
Минув місяць.
Марічка вся в роботі, про романтику й не згадує.
А хлопці не гаяли часу і залізницю добудували, і за раками їздили, і квас по старому бабусиному рецепту ставили, і Степа Колю навчив у лісі орієнтуватись.
А Коля своєю чергою підказав підхід до дівчат, навіть допоміг Степці запросити дівчину із сусіднього класу.
Все йшло рівно, поки не постукали у двері так, що зі стелі заіскрили світильники.
Відкриває Марічка а там запах дичини та меду, на порозі її колишній чоловік, батько Степана.
«Я все зрозумів!
каже такий увесь великий, з міцними кулаками.
Потап і я втомились, хочемо домашнього життя.
Я вже грошей назбирав, забираю вас із Степкою в село під Сторожинцем.
Ти не працюватимеш, ми з сином рибалитимемо, на полювання ходитимемо!»
«Та ти гуморист ще той!
Десять років тебе не було, а тепер прозрів?» «А медвідь твій вертається?» «Ні, його в кіностудію забрали без мене, от підстава…»
Раптом із-під носа Коля у футболці Марічки виходить.
«Марічко, взяв твою футболку, свою вимазав, бо вдвох зі Степою паровоз фарбували…» Всі дивляться на нього.
«Хто це?» питає колишній, кулак вгору підіймає.
Марічка знітилась: «Це це»
Тут влітає Степка, знімає батька й заламує руку.
«Це причеп!» шепоче грізно.
«Степане!
Синку!
Я ж твій тато!
Який ще причеп?»
«Та звичайний причеп, який з мамою вивозимо все, що ти нам залишив» «Та я ж вам нічого не залишав!» мовив і сам аж задумався.
Коля й Марічка в кутку забились, спостерігають за баталією.
«Добре, відпусти!» скручується тато, Степан відпускає.
«Ну ти молодець, весь у мене.
На кабана вже можна полювати!» потираючи руку, каже.
«Дайте хоч завтра на полювання сина заберу, аби поговорити як-батько з сином?» дивиться на Марію.
Вона перевела погляд із першого на другого, слово не може знайти.
«Так, все зрозуміло», зітхнув Коля і почав збиратись.
«Пробач»
…
Наступного дня тато зі Степаном вирушили рано, але повернувся лише Степан сам.
«Де тато?» схвильована Марічка.
«Пішов», каже Степан, роззувається на порозі.
«Як це пішов?
Просто так?»
«Не зовсім.
З кабаном.
Посадив у причеп і поїхав дресирувати.
Знайшов собі нову компанію.
Довіз мене до міста і все».
«Боже, яка ж я дурна», бє себе по лобі Марічка.
«Може Колі подзвонити…»
«Не треба, я тільки з ним попрощався.
Він мене додому підвіз.
Завтра ще обіцяв зайти».
«Та ти ж телефон удома забув!
Як він знав, де тебе шукати?»
«Сказав, що прослідкував.
Хотів бути певен, що й зі мною, і з тобою все добре».
«Ото щоб вже точно не відчепиться…»
Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓
