**Щоденник Алфи Пилипівни**
«Приїхали з валізами…»
— Та ти з глузду з’їхала! Куди мені твої валізи діти?! — кричала Алла Пилипівна в слухавку, розмахувати вільною рукою. — У мене однушка, чуєш? Однушка! А вас там скільки, четверо?!
— Мамо, ну не кричи так! — донісся з трубки голос доньки. — Нас тільки троє, Тарас залишився у Харкові, у нього сесія. А ми з Максимом та Соломійкою тільки на тиждень, поки не знайдемо оренду.
— Тиждень?! — Алла Пилипівна мало не впустила слухавку. — Оленко, крихітко, ти уявляєш мою жилплощу? Тут кіт Барсик місця не знайде! А у вас дитина, їй де спати? На моєму дивані?
— Мам, ми на підлогу постелимо щось, не парся. Головне, що дах над головою. А Соня маленька, їй багато місця не треба.
Алла Пилипівна окинула оком свою малогабаритну квартиру. Диван-кровать, на якому вона спала, старісеньке крісло після покійної свекрухи, крихітна кухня з холодильником, що працював коли хотів. На підвіконні стояли горщики з геранню — єдина радість у цьому тісному просторі.
— Оленько, ну може в готель? Я ж пенсіонерка, у мене копійки…
— Мам, ну що ти! Який готель, коли грошей ледь вистачило на квитки! Слухай, ми вже в потязі, завтра вранці будемо. Ти тільки місце трохи звільни, гаразд?
Гудки. Донька поклала слухавку.
Алла Пилипівна впала в крісло, дивлячись на телефон. Оля з родиною їде з Харкова до Києва, вирішили змінити життя кардинально. Зять Максим обіцяв гарну роботу у столиці, а поки житимуть у неї. У неї, у її крихітній однушці на околиці, де вона ледь сама поміщалася.
Барсик, рудий кіт з білою грудкою, потерся об її ноги, муркочучи.
— Ну що, Барсику, — погладила його Алла Пилипівна, — готуйся до мешканців. Тепер нас тут буде як оселедців у бочці.
Она встала, оглянула квартиру критичним поглядом. Шафа займала половину кімнати, на полицях товпилися речі, зібрані за роки. Фотокартки в рамах, книги, які вона перечитувала не раз, вазочки, подарунки від доньки.
— Довееться розбирати, — зітхнула вона.
Сусідка по сходовій клітці, Ганна Семенівна, якраз виходила зі сміттям.
— Алло Пилипівно, а що це ви зранку з прибиранням? — зацікавилася вона.
— Так, донька з родиною приїжджає. Переночувати. — Відповіла коротко Алла Пилипівна.
— Ой, як добре! У гості?
— Не в гості. Надовго. Тобто, поки не знайдуть житло.
— Ой, та у вас же місця… — Ганна Семенівна хитнула головою. — Молодь зараз — нічого не розуміють. Гадають, що батьки їм усе мають забезпечити.
— Ганно Семенівно, я поспішаю, — перебила Алла Пилипівна. Сусідка любила читати нотації, а зараз було не до того.
Ввечері вона сиділа на кухні, пила чай і думала. Оля — її єдина донька, після розлучення вийшла заміж за Максима, народила Соню. Онучці вже чотири, а Алла Пилипівна бачила її лише пару разів, коли їздила до Харкова. Дорого, пенсія мала — не розгуляєшся.
Зять працював на заводі, але почалися скорочення. Оля сиділа з дитиною, інколи підробляла репетиторством. Жили в оренді, і коли грошей стало мало, вирішили, що в Києві більше можливостей.
Барсик стрибнув на коліна, згорнувся клубочком. Алла Пилипівна гладила його, думаючи про завтра.
— Як ми тут помістимося, Барсику? — шепотіла вона. — І головне — чим годувати? У мене пенсія на двох ледь вистачає, а тепер нас п’ятеро.
Ранком її розбудив дзвінок у двері. На годиннику — шоста година. Алла Пилипівна накинула халат, босоніж побігла відчиняти.
На порозі стояла Оля з валізою, поруч Максим із двома сумками, а між ними — маленька дівчинка з світлими кучерями, яка сонно терла очі.
— Мамо! — Оля кинулася до матері. — Як же я сумувала!
— Олюню, дочко, — Алла Пилипівна притиснула доньку, відчуваючи, як та схудла. — Заходьте, чого на порозі стоїте?
— Доброго ранку, Алло Пилипівно, — Максим поставив сумки, простягнув руку. — Дякую, що прихистили.
— Та що ти, Максиме, ми ж родина.
Соня сховалася за тата, цікаво розглядаючи незнайому бабцю.
— Сонечко, що ти соромишся? Це ж бабуся Алла, — Оля присіла біля доньки. — Пам’ятаєш, як ми фотки дивилися?
— Привіт, сонечко, — Алла Пилипівна нахилилася до онуки. — Яка ж ти гарненька! Така сама, як мама в дитинстві.
Соня посміхнулася, але трималася за тата.
— Ви, мабуть, голодні? — спохАлла Пилипівна закусила губу, усвідомлюючи, що щастя родини — це і її щастя, навіть якщо воно тісне, як ця одна кімната.
