Приїхала до сина, а він мене у готель вигнав!
У тихому селі на березі Десни, де повітря наповнене ароматом квітучих садів, ми з чоловіком живемо у просторій хаті, яка завжди відчинена для гостей. У нас є затишна кімната для приїжджих, а якщо місця не вистачає, ми із радістю поступимося своїм ліжком, аби всім було добре. Так нас виховали: нагодувати, обігріти, дати прихисток — це святе. Двері нашого дому ніколи не зачиняються перед родичами та друзями.
За роки шлюбу ми стали батьками трьох дітей. Старша дочка, Оксана, мешкає недалеко, у сусідньому містечку. Бачимося майже щотижня, а її чоловік, справжня золота людина, завжди готовий допомогти нам по господарству. З ним мені неймовірно пощастило.
Молодша, Соломія, навчається у обласному центрі. Вона мріє про кар’єру, і я її підтримую — діти почекають, а мрії треба ловити, поки молода. Вона часто дзвонить, розповідає новини, і я знаю, що вона завжди знайде для нас час.
А ось син, Тарас, поїхав далеко — на Житомирщину. Після університету він із другом відкрив свою справу і тепер увесь у бізнесі. У нього є дружина, Ярина, і шестирічний син, мій улюблений онук Данилко. Але із невісткою у нас не склалося. Ярина — людина із іншого світу: холодна, замкнена, завжди незадоволена. Наше село їй здається нудним, і вона навіть Данилка налаштовує проти поїздок до нас. У минулий їхній приїзд вони витримали лише два дні, а потім Ярина заявила, що їй «нічим дихати». Тарас іноді приїжджає сам, щоб уникнути сварок.
Цього року у чоловіка була відпустка, і ми вирішили відвідати сина. За всі ці роки ми жодного разу не були у нього в гостях, і нам так хотілося побачити, як він влаштувався. Звичайно, ми попередили про приїзд заздалегідь, щоб не впасти як сніг на голову.
Тарас зустрів нас на вокзалі з посмішкою. Ярина, на мій подив, накрила стіл — скромний, але все ж. Ми балакали, сміялися, і я вже почала думати, що, може, не так усе й погано. Але із настанням вечора моє серце впало у прірву. Тарас оголосив, що ми ночуватимемо у готелі. Я подумала, що мені почулося. Готель? Ми, батьки, приїхали до рідного сина, а він нас — у готель?
О восьмій годині він викликав таксі і відвіз нас у якийсь обшарпаний номер. Холодно, сиро, ліжко скрипить, а в кутку пахне цвіллю. Ми з чоловіком сиділи у ступорі, не вірячи, що наш син так із нами вчинив. Я б із радістю лягла на підлозі в їхній хаті, мені не потрібні палаци! Але Ярина, як виявилося, категорично заявила: у їхньому домі для нас місця немає.
Вранці ми прокинулися голодні. Кухні у готелі не було, а місцева кав’ярня виявилася нам не по кишені. Подзвонили Тарасу, і він наказав приїжджати до них на сніданок. Цілий день ми просиділи у їхній квартирі, поки син із дружиною були на роботі. Данилко, наш онук, тішив нас своїми оповідками, але в душі все одно було пусто. Ввечері — знову вечеря, а потім знову таксі і готель. На третій день ми не витримали, здали квитки і поїхали додому, так і не дочекавшись кінця цього «гостинного прийому».
Вдома я поділисяДотепер серце болить, коли згадую, як власна дитина поставився до нас, як до чужих.
