Яскравий промінь сонця прорвався крізь штори, висвітливши напружені обличчя за обіднім столом, але навіть він не зміг розтопити холод, що скував повітря у просторих кімнатах.
— Ми з Олесею хочемо пожити тут кілька років, — Андрій говорив твердо, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — Це допоможе нам зібрати на свою квартиру.
Олеся, сидячи поруч, нервово крутила край серветки. Навпроти них Наталія Петрівна, мати Андрія, завмерла з ножем у руці, ніби збиралася розрізати не хліб, а саму їхню ідею. Борис Сергійович, батько, задумливо куштував чай, уникаючи поглядів.
— Пожити тут? — Наталія Петрівна повільно поклала ніж. — З цією… твоєю дружиною?
— Так, мамо, з моєю дружиною, — Андрій наголосив на останньому слові. — Ми втомилися знімати житло. Це тимчасово, поки не зберемо на іпотеку.
— У нас є місце, — несподівано підтримав Борис Сергійович, відставляючи чашку. — Дві кімнати пустують. Чому б не допомогти дітям?
Наталія Петрівна кинула на чоловіка погляд, сповнений докору:
— А мене хтось запитав? Я повинна терпіти чужу жінку у своєму домі?
— Олеся не чужа, — Андрій відчув, як у середині закипає гнів. — Вона моя сім’я.
— Сім’я! — зневажливо фукнула мати. — Це захоплення, Андрію. Я її бачу наскрізь. Думаєш, вона тебе любить? Їй потрібна наша квартира, твої гроші, твоя частка!
Андрій стиснув кулаки. Ця р— Це останній раз, коли ти так про неї говориш, — відрізав Андрій, обертаючись до дверей, але в його серці блимала маленька іскра надії, що колись їхні стосунки з матір’ю знайдуть свій шлях до розуміння.
