Право в черзі
Зранку Семен Петрович Коваль прокидається ще до будильника на старенькому мобільному. Будильник він все одно ставить за звичкою, з тих часів, коли працював на заводі в Дніпрі і боявся проспати зміну. Тепер боятись вже немає, та кожен вечір рука сама тягнеться до телефону, ставить на сім нульнуль, і, лягаючи, він відчуває дивне спокійне передчуття завтрашнього звуку.
Прокидається він зазвичай о пів шостої. Лежить, слухає, як у під’їзді хлопають двері, як молодий сусід зверху квапається на роботу і падає щось важке на підлогу. У кімнаті холодно, від вікна дме рама стара, склопакет не встановив, бо бракувало грошей. На підвіконні сумно стоїть чашка із засохлим слідом вчорашнього чаю. «Потрібно помити», думає він і крутиться на інший бік, ще трохи відкладаючи момент підйому.
Квартиру він отримав у обмін на померлу Зою у девяностих. Дві кімнати, кухня, маленький коридор. Все давно знайоме до найменших плям на линолеумі. У спальні стоїть старий серван, у якому лежать посуд, фотографії й кілька папок із документами. Папки він не любить торкатися в них його життя: трудова книжка, довідки, копії наказів, листи. Дивиться на них і відчуває втому.
Встає, накидає теплий халат, іде на кухню. Вмикає газ, ставить чайник. На підвіконні зростають горщики з квітами, які колись полюбляла Зоя. Тепер він поливає їх за розкладом, який сам склав, і інколи розмовляє з ними, коли в квартирі надто тихо.
Онук Дмитро обіцяв прийти ввечері, допомогти з телефоном і принести нові фотографії правнучки на флешці. Дмитро завжди говорить швидко, вмостивши англійські вставки, які Семен Петрович не розуміє, та кивнув, щоб не виглядати зовсім відсталим. Син Андрій живе в сусідньому районі, працює в автосервісі, приезжає у вихідні, привозячи продукти і завжди поспішає.
Пенсія Семену Петровичу лягає в край. Комуналка, ліки, продукти. Іноді, коли вдається заощадити, він купує собі оселедець і шматочок ковбаси. На літо відкладає трохи, щоб їхати на дачу, яка давно вже схожа більше на зарослий город, ніж на місце відпочинку. Але там стоїть старий будиночок, і коли він туди приїжджає, відчуває, що ще може чимось підкріпити руки.
Вважає себе неконфліктною людиною. Все життя намагався не сваритися, не вимагати зайвого. На заводі, де проработав понад тридцять років, його поважали за те, що не втягується в склоки і завжди виконував план. Коли настав час оформляти пенсію, він зібрав, що попросили, підписав, що дали, і пішов додому, не вчитуючись. «Що дадуть те й дадуть», казав він тоді Зої. «Нам з тобою багато не треба».
Тепер Зої вже шість років немає, і він іноді ловить себе на думці, що говорить з порожнім стільцем навпроти. Особливо ввечері, коли включає телевізор і сідає вечеряти. Стілець стоїть там же, як і раніше, і він не наважується його прибрати чи переставити.
У день, коли все починається, він іде в поліклініку забрати результати аналізу. Взимку йому захвилювало серце, лікар призначив таблетки і сказав регулярно здаватии кров. У реєстратурі, як завжди, була черга. Люди стояли, сиділи на жорстких стільцях, хтось бурчав наполовину голосно, хтось смиренно дивився в підлогу.
Семен Петрович зайняв місце біля стіни і чекає. Перед ним дві жінки живо обговорюють щось, він спочатку не слухає, а потім одне слово ловить вуха.
Пенсію їй перерахували, каже одна в вязаній шапці, поправляючи пакет. Уявляєш, на дві тисячі гривень більше стало. А то недоплачували, стаж не увесь врахували.
Та ну, недовірливо відповідає друга. Вони самі, що ли, перерахували?
Яка там «самі». Син їй в інтернеті щось знайшов, якісь зміни. Пішли, заяву написали, в архів запит зробили. Оказалось, що її робота в колгоспі не врахована. Тепер їй доплачують.
Семен Петрович трохи піднімає голову. «Стаж», «колгосп», «архів» слова йому знайомі. Він згадує, як у молодості кілька років працював у будівельному тресті в іншому місті, поки не повернувся на завод. Коли оформляв пенсію, йому сказали, що документів немає, архів згорів, і він, пожимаючи плечима, підписав згоду.
Ну, нема так нема, подумав тоді він. І так проживемо. Він усе життя так міркував.
Жінки продовжували говорити, переходячи на інші теми, а в його голові закріпилось «на дві тисячі гривень більше». Дві тисячі це ліки на місяць. Або комуналка взимку. Або, якщо дуже постаратись, поїздка на дачу навесні.
Коли він виходить з поліклініки, сніг під ногами скрипить, на зупинці зібрано людей. Сідає в автобус, притискається до вікна і раптом ловить себе, перераховуючи в умі місячні витрати. Скільки йде на таблетки, скільки на їжу. І як ті дві тисячі могли б щось підсунути.
Глупо, відвертає себе. Скільки залишилось, що я буду бігати по інстанціях. Лише нерви тріпати.
Додому ставить чай, сідає за стіл. По телевізору йде ток-шоу про ціни і тарифи. Він не слухає. Погляд сам собою падає на серван, на нижню полицю, де лежать папки.
Сидить ще трохи, потім підходить до сервану і відкриває дверцю. Папка з написом «Документи» лежить зверху. Виймає її, кладе на стіл, відкриває. Жовтуваті аркуші, акуратно підшиті. Трудова книжка, копії наказів, довідки про заробітну плату. Переглядає, вчитується в знайомі назви цехів, ділянок, прізвища начальників.
Там же папір, виданий при оформленні пенсії. «Стаж трудовий стільки років, страховий стільки». Проводить пальцем по рядкам, намагаючись згадати, де саме пропали роки в будівельному тресті. Знаходить запис про перевод, а далі порожньо.
Вечором приходить Дмитро. Скидає куртку, голосно чхає, іде на кухню.
Дід, привіт. Як ти?
Та нормально, пожимає плечима Семен Петрович. Живемо. Слушай, Дімо, а ти в інтернеті можеш подивитися про пенсію, про перерахунок?
Дмитро дивовижно піднімає брови.
Що таке?
Семен Петрович розповідає йому про розмову в черзі, про колгосп, про архів. Діма слухає, почісує затиль.
В принципі, так, зараз багато чого можна через інтернет подати. Потрібно на сайті Держпослуг глянути. Або в Пенсійний фонд іти. Але вони там люблять надсилати.
А якщо документів нема? питає Семен. У мене ж в тресті все залишилось. Казали, архів згорів.
Ну, якщо архів згорів, то складніше, чесно каже онук. Але можна запити писати. Спочатку в архів міста, де працював, потім ще кудись. Я можу допомогти. Тільки не швидко.
Семен кивнув. У серці боролися два почуття. Одне кликало: «Не торкайся, не звязуйся, живи спокійно». Інше тихо шепотіло: «Чому ти маєш мовчати? Ти ж працював».
Коли Діма підходить, він довго сидить за столом, дивлячись на відкриту трудову книжку. В кінці він акуратно складає всі папери назад у папку, але не сховав її в серван, а залишив на стільці поруч, ніби завтра вона знову знадобиться.
Через два дні він їхав у Пенсійний фонд. Вранці, натягнувши шерстяні шкарпетки і найкращий светр, довго вирішував, які саме папери взяти. В підсумку запхав у старий портфель усе, що стосується роботи: трудову книжку, довідки, навіть пожовклий лист з будівельного тресту, в якому дякували за сумлінну працю.
У Пенсійному фонді було людно. Внутрі тепло, пахло пилом і дешево купленим кавою з автомата. На стінах висять оголошення, біля електронного терміналу стоїть натовп, не розуміючі, куди нажати. Семен Петрович постоїть, прислухається, бачить, як молода жінка з дитиною набирає номер, і обережно підходить.
Дівчино, підкажіть, будь ласка, як тут талончок взяти?
Вона швидко натиснула пару кнопок, дістає з щілини терміналу листок і простягає його.
Ось, вам до спеціаліста з пенсій. Номер сто тридцять другий.
Він дякує, сідає на вільний стілець. На табло миготять цифри, голос монотонно викликає людей до вікон. Час тягнеться повільно. Він дивиться на інших відвідувачів, на їхні обличчя. Хтось нервово листає документи, хтось шепоче з супутниками. Майже у всіх в очах однакове суміш втоми і надії.
Коли на табло загориться його номер, він підходить до потрібного вікна. За склом сидить жінка років сорока пяти, в окулярах, з акуратно зібраними волоссям. На бейджику написано її імя та посада. Вона кивнула.
Доброго дня. Ваш талончик.
Він простягає листок.
Чим можу допомогти?
Я він ставить портфель на підвіконня, відкриває. Хочу дізнатися про перерахунок пенсії. Мені сказали, що, можливо, стаж не весь врахували.
Вона ледве помітно зітхнула, бере його паспорт, починає щось вводити в компютер.
Прізвище, імя, побатькові, дата народження Добре. Пенсія у вас призначена у 2006 році. Стаж та коефіцієнт такіто. Що саме не влаштовує?
Слово «не влаштовує» зачепило його, і він проковтнув.
Я працював ще до заводу, у будівельному тресті в іншому місті. Коли оформляв пенсію, сказали, що документів немає, архів згорів. Але ось він махнув трудовою книжкою. Запис є. Можна якось врахувати?
Вона простягнула руку.
Дайте трудову книжку.
Він передає. Вона листає, знаходить потрібне місце.
Так, запис є. Але без підтверджуючих документів ми не можемо включити цей період у стаж. Вам тоді пояснювали?
Пояснювали, кивнув. Але сказали, що можна запит у архів.
Вона знову зітхнула, трохи голосніше.
Запити в архів це ваше право. Але ми їх не робимо. Ви повинні самі звертатися в архів того міста, де працювали. Якщо вам дадуть довідку, що ви там дійсно працювали, тоді приходьте, будемо розглядати.
А якщо архів ну, якщо там нічого не залишилось?
Вона підняла брову над окулярами.
Тоді, нажаль, нічого не можемо. Є встановлений порядок.
Він відчуває, як у грудях піднімається знайоме смирення. «Ну ладно», подумав. «І так проживемо». Це завжди був його підхід.
А заяву на перерахунок можна написати? запитав, сам здивувавшись твердості голосу.
Жінка трохи підняла брову.
Можна. Але без нових документів рішення буде негативне. Хочете дам бланк.
Дайте, сказав.
Вона простягнула лист і ручку, показала, куди вписувати. Він повільно писав, рука тремтіла. У рядку «Причина звернення» він написав: «Прошу врахувати період роботи в будівельному тресті та перерахувати пенсію».
Підписав, поставивІ, нарешті, коли листи з новою сумою зявилися на столі, Семен зрозумів, що його боротьба не була марною.
