Право мовчати
Аромат духів у салоні авто був надто густим. Оленка привідкрила вікно лише на два пальці, і до машини одразу ж потягло пилом поля впереміш із запахом гарячого червневого асфальту. Цього року червень стояв душний, липкий, жодного дощу.
Ти знову мовчиш, спитав Олег, не відриваючи погляду від траси.
Я не мовчу. Думаю.
Про що думати? Усе організовано, все оплачено. Просто розслабся.
Оленка подивилася на його руки на кермі: сильні, доглянуті, нігті підстриженi, архітекторські руки. Її завжди дивувало, чому у архітекторів руки такі чисті, ніби вони нічого не торкалися.
Олеже, маму мою Ти розумієш, вона старалася, купила сукню на базарі. Вона хотіла як краще. Але твої гості
Мої гості нормальні люди.
А нормальні люди по-різному дивляться на тих, хто не зовсім їхнього кола
Олег тихо зітхнув. Вона знала цей подих за два роки навчилася. Він означав: «Я втомився пояснювати очевидне».
Оленко, це ж наше весілля. Можна хоч сьогодні не шукати проблем там, де їх нема?
Вони є. Я так відчуваю.
Ти завжди відчуваєш.
Це прозвучало зовсім не як комплімент.
За вікном майнув знак: «Ресторан Сонячний Січ, 2 км». Оленка поправила фату легку, з дрібними перлинками по краю, гарну, дорогу, обрану Галиною Захарівною в салоні на Хрещатику. Вона не заперечувала останні місяці не помічала багато чого, бо готувалася вірити, що все буде добре.
Тато хвилюється, прошепотіла.
Оленко
Що?
Вистачить. Будь ласка.
Вона закрила рота. Дивилася крізь вікно. Поля по обидві сторони жолобили зеленню. За ними, за обрієм, було село Калинове. Там стояла хата із блакитними віконницями, де минуло дитинство, де бабуся Палажка сиділа при вікні з пяльцями і казала: «Ленко, голка це не просто інструмент: це розмова із полотном. Слухай полотно, воно все скаже».
Олег зупинив авто біля ресторану, вийшов, відчинив дверцята. Йому це вдавалося красивi жести, слова у потрібний момент. Вона взяла його під руку і всміхнулася бо що ще залишалося?
Батьки вже були в залі. Оленка побачила їх одразу: Надія Петрівна й Василь Іванович стояли осторонь як два горобці серед папуг.
Мама у темно-синій сукні з мереживним комірцем, спідниця трохи довша, ніж носять тепер, волосся підкручене, у вухах сережки з синіми камінцями тато подарував на двадцять пяту річницю. Мама тримала сумочку обома руками біля живота і дивилась на кришталеві люстри, як діти на щось надзвичайно гарне, але чуже.
Тато у костюмі. Оленка бачила його тільки на фото: темно-сірий, плечистий, ще з девяностих. Відпрасував так, що стрілки на штанах стояли, мов під лінійку. Краватка трохи скособочена.
Ленко! Мама обережно підійшла, ніби боялася помяти сукню. Взяла дочку за руки. Яка ти красива!
Ти теж, мамо
Надія Петрівна засміялась стиха, винувато завжди так сміялась: «та годі тобі».
Василь Іванович обійняв дочку однією рукою, обережно.
Молодчинка, донечко, і більше нічого. Він був небагатослівний, зайвих слів не любив.
Галина Захарівна зявилась хвилин через десять. Увійшла, як ті, хто звик, що на них дивляться. Сукня бордова, шовкова, перли на шиї, волосся вкладене ідеально. Пятдесят пять, але виглядала на сорок вісім і чудово це знала.
Олесенько, поцілувала повітря біля щоки. Ти золото! Олежику, бережи таку красуню, не відпускай!
Олег усміхнувся офіційною усмішкою, як на роботі. Галина Захарівна повернулась до батьків Оленки. Погляд спокійний, вивчаючий. Усмішка любязна, але під нею відчувалася оцінка, миттєва, як сканер на касі.
Надіє Петрівно. Василю Івановичу. Дуже раді познайомитись! Олег багато розповідав.
Мама кивнула, усміхнулася; тато потиснув руку.
Батьків посадили в кінці столу, поряд із двоюрідним братом Олега і його дружиною, які весь вечір розмовляли лише одне з одним про новий ремонт у столичній квартирі.
Оленка краєм ока стежила: мама їла акуратно, обережно вибирала столові прибори, як боялася чогось переплутати. Тато зробив ковток горілки й вдивлявся у вечірнє місто за вікном. Іноді перезиралися з мамою в цих поглядах було так багато, що Оленка відводила очі.
Тости змінювали одне одного: перший свідок Олега, веселий парубок при годиннику; далі подруга нареченої Соломія, знайома по курсах крою й шиття зі Львова. Далі були ще кілька промов. Шампанське добре, їжа гарна, офіціанти тихі, мов тіні.
Близько девятої Галина Захарівна взяла микрофон. Зал затих.
Скажу кілька слів як мати нареченого, почала вона голосом сильним, упевненим, як у промовця.
Декілька гостей засміялися з розумінням.
Мій Олег завжди був широко серцем. Ще в дитинстві котенят підбирав, допомагав сусідським дітям із уроками. Це від батька, Царство Небесне, і трохи від мене, усмішка, коротка. Коли він познайомив мене з Олесенькою, не приховую, здивувалася. Наш Олег міг обирати Мав широкий вибір. Але він обрав її дівчину з маленького села, з простої родини Думаю, це щедрість серця.
Оленка відчула, як Олег поруч напружився. Не поворухнувся.
Батьки Олесеньки, Галина Захарівна подивилась у далекий кут, працьовиті люди. Ми поважаємо працю прибиральниця, водій усе важливо. Кожен на своєму місці. Але, погодьтеся, не кожна мама змогла б відпустити доньку в таке життя. Це сміливість. Я навіть трохи заздрю простоті. Знаєте, коли не чекаєш забагато від світу, легше жити, правда?
Сміх був нерішучий, подекуди тиша.
За Олега та Оленку! Щастя і любові! Хай Олесенька не забуває, звідки родом, бо це робить її особливою.
Келихи дзенькнули.
Оленка не пила, тримала келих і дивилася в нікуди. В серці тиша й холод, як у грудні, до снігу, коли земля вже плоть-камінь.
Вона подивилася на маму.
Надія Петрівна усміхалася. То була найстрашніша усмішка того вечора ввічлива, застигла, послушна посмішка людини, яку зневажили в словах, і вона не має прав возразити.
Тато дивився в стіл. Краватка криво.
Оленка поставила келих. Встала.
А можна й мені декілька слів? сказала не голосно, але чули всі.
Олег глянув на неї спалахнуло щось. Тривога, напевно. А чи прохання.
Оленка взяла микрофон.
Я хочу подякувати всім, хто сьогодні тут. Особливо батькам. Мамі, Надії Петрівні, яка тридцять років прибирає в чужих офісах, але її дім чистіший за будь-який ресторан. Татові, Василю Івановичу, що в будь-яку погоду сідає за кермо старого Москвича, аби ми нічого не потребували. Вони тут не тому що їм дозволили. Вони тут, бо вони мої батьки. Я їхня донька. Не дівчина з глибинки. Не предмет милостині. Їхня донька.
Зал мовчав. Галина Захарівна тримала келих на півдорозі до губ і дивилася на Оленку якось інакше.
Гідність не залежить від того, в якому ресторані їси чи якою машиною їздиш. Я це знаю бачила її щодня у тих, кого щойно назвали простими. Так, вони прості як хліб. Як вода. Як чесність.
Поклала микрофон. Обережно.
Зняла фату, тюлеві крила впали на скатертину біля недоторканого келиха.
Олеже, сказала. Лише імя. Подивилася.
Він не підняв очей.
Цього було достатньо.
Оленка підійшла до мами взяла за руку. Кивнула тату. Василь Іванович встав без слова, поправив піджак.
Троє вийшли із залу. Не поспішно. Зі спинами рівними.
Надворі було тепло і пахло жасмином. З сусіднього двору лунала музика проста, літня, акордеонова.
Ленко, почала мама.
Мамо, не треба. Все добре.
Куди тепер?
Додому, сказала Оленка. Тату, ти як?
Василь Іванович поправив краватку, усміхнувся куточком губ.
Повний порядок, відповів.
Сіли у старого татового Жигуля кольору мокрого асфальту, такого ж віку, як Оленка. Тато запустив мотор. Той загарчав, прокашлявся і затих спокійно.
Дорога до Калинового тривала три з половиною години.
Мама на задньому сидінні дрімала. Тато мовчав. Оленка дивилася на нічні поля, і в голові була тиша, настільки щільна, що в ній можна було втопитись.
Перед світанком, коли за горизонтом занялося, тато спитав:
Пошкодуєш?
Оленка подумала.
Не знаю, щиро відповіла.
Він кивнув. Більше не питав.
Дім зустрів їх запахом старого дерева й бузку з-під вікна. Кішка Мурка сиділа на ґанку й дивилась, ніби знала: повернуться.
Перший тиждень Оленка майже не виходила з кімнати. Не тому що соромилась, хоча сором був тупий, під ребрами. Просто не знала, що робити: пять років у місті, два з Олегом, усе скінчилося за один вечір, як вимкнули фільм.
Сім-карту вимкнула на другий день. Олег дзвонив дванадцять разів за добу. Потім, напевно, перестав. Вмикати телефон не хотілося щоб не перевіряти.
Мама носила чай і не питала зайвого. Це материнський талант: мовчати поруч так, щоб ставало легше.
Тато лагодив штахетник у саду. Стук молотка рівний, методичний, заспокійливий. Оленка слухала й думала: гарно, коли щось ламається і можна полагодити.
На восьмий день вона встала рано, ще до сніданку, й пішла на горище.
У скрині під пачкою старих газет лежали пяльці бабусині. Круглі, деревяні, відполіровані роками. І нитки: багато кольорових, уложених рівненько, ніби баба Палажка тільки що лишила й скоро повернеться.
Оленка винесла все це вниз. Влаштувала пяльці на столі біля вікна.
Мама вийшла з чайником.
Бабині, сказала тихо.
Ага.
Вона гарно тебе навчила. Ти ще памятаєш?
Все, відповіла Оленка.
Вона взяла голку. Просилала нитку. Перший стібок кривий, рука тремтіла. Другий рівніший. На третій вже вийшло, як треба.
Оленка шила з дитинства. Це було у крові якщо таке буває. Баба Палажка казала: вишивка розмова. Кожен стібок слово. Кожен колір настрій. Коли вишиваєш, мовчання не мовчання.
Перші дні без задуму: руки самі знаходили шлях. Червона нитка, потім синя, потім золота. Із хаосу проступало листя, потім пташка, потім квітка з вісьмома пелюстками, яку баба звала оберегом.
Сусідка Зінаїда Микитівна зайшла через тиждень ніби повернути ножиці, які ще навесні брала.
Он покажи, Лєночко, кивнула на пяльця.
Оленка показала.
Зінаїда Микитівна довго мовчала, розглядаючи полотно.
Оце треба продавати, мала. Не в скриню ховати.
Кому воно треба?
Мені треба. Тут і зараз треба. Скільки хочеш за таку пташку?
Оленка розгубилася.
Та ви що…
Що я? Я ж не жалію я купую. Є різниця.
Це її зупинило. Жалість і справжній інтерес різні речі.
До вересня було вже шість робіт готових. Два рушники з орнаментом, панно з польовими квітами, невеличкий ліс за памяттю, бо Ліс одразу за селом і дві серветки з пташками.
Зінаїда Микитівна взяла пташку і рушник. Грошей Оленка взяла небагато, символічно, але це були перші свої гроші за власноручний труд інша вага, ніж зарплата в міській майстерні.
Микола зявився наприкінці вересня.
Оленка вишивала біля вікна, коли мама покликала: Лєнко, до тебе!
На ґанку стояв худорлявий чоловік років тридцяти пяти, в куртці і чоботях. Звичайний, темноволосий, з робочими руками.
Доброго дня, каже. Микола з озерного, то сусіднє село. Пані Зінаїда казала, ви рушники робите.
Роблю.
Для мами хочу. У неї іменини в листопаді. Хочеться чогось справжнього, не магазинного. Вона колись сама вишивала відрізнить.
Оленка глянула: звичайна людина, відкрита, без поблажливості.
Заходьте, покажу. Можна вибрати готове або замовити.
Він довго розглядав роботи на столі. Не поспішав, дотиками нитку, кант.
Що це за узор? питає, показуючи рушник з червоно-чорним орнаментом.
Подільський. Бабуся навчила. Тут і оберіг, і родючість.
Ви звідки?
З Калинового. Жила в місті, тепер повернулась.
Кивнув. Не спитав чому. Оленка оцінила.
Оце візьму, показав. І ось це. Один мамі, другий додому. В мене донька всюди малює восьмий рік. Художниця, мабуть.
Як зветься?
Варя.
Погодили ціну: Микола не торгувався, не сказав дорого, хоч сума символічна.
На виході спитав:
Ви тільки для своїх шиєте чи можна ще приходити?
Приходьте.
Варя хоче з конями. Любить коней.
Оленка усміхнулась:
Зроблю.
Він пішов. Мама виглянула з кухні з хитрою усмішкою.
Гарний чоловік, сказала.
Мамо!
Що? Кажу як є.
Микола прийшов через два тижні за рушником для матері. Привів Варю. Дівчинка тиха, серйозні очі. Одразу підійшла до пяльців, до ще не готового полотна.
Це кінь? питає.
Ще ні. Початок.
А коли буде?
За тиждень.
Варя кивнула.
Микола пив чай з Надією Петрівною в кухні: обговорювали врожай, осінь, листя.
Потім Микола каже Оленці:
У вас це серйозно. Не розбираюся, але видно, коли щось із серцем зроблено.
Дякую.
Ви не думали продавати ширше? В інтернеті? Моя покійна дружина так продавала гончарство добре йшло.
Оленка зітхнула.
Думала. Але не знаю, з чого почати.
Допоможу, якщо схочете. Є у знайомого досвід, розкаже.
Чому вам це?
Микола подивився просто:
Бо гарне не для скрині.
Сказано просто, по-своєму.
Жовтень минув у праці. Оленка вишивала по 8 годин у день. Варя кілька разів приходила з батьком, раз сама на велосипеді через поле. Сідала поряд і мовчки дивилася, як ходить голка. Красиве, повне мовчання.
Микола допоміг створити сторінку в інтернеті. Оленка сфотографувала роботи, написала до кожної опис. За три дні перше замовлення з іншого міста. До кінця жовтня сім.
Про Олега майже не згадувала. Іноді вночі накочувалося гірко і різко. Перед очима його мовчання. Не слова чи діла саме мовчання. Це боліло найбільше.
У листопаді, коли ліг перший сніг, підїхала сіра машина. Німецький джип. З нього вийшла Галина Захарівна в довгому пальті, у високих чоботях. За нею, неквапом, Олег.
Оленка не поспішала. Двері відчинив тато.
Доброго дня, сказала Галина Захарівна. Можна побачити Оленку?
Вона вдома, тато.
Покличете?
Пауза.
Лєнко! До тебе.
Оленка вийшла, стала поруч із батьком у затертій кофті, джинсах, руки в мозолях.
Оленко, Галина Захарівна говорила вже не так, як у ресторані. Мякше. Ми приїхали поговорити по-людськи.
Говоріть.
Може, зайдемо?
Оленка мовчки подивилася на Олега: він відводив погляд.
Говоріть тут.
Галина Захарівна зітхнула, переступила підбори грузли у снігу.
Я розумію, вечір той не вдався. Може, сказала зайве. Але ти ж розумна. Всі ми іноді говоримо емоційно. Хіба через це треба руйнувати все? Життя з Олегом, квартира вже готова, обставили, робота в майстерні не швачкою, а дизайнером
Оленка мовчала.
І машина, додала Галина Захарівна.
Олег нарешті підняв очі.
Оленко, подумай. Почнемо все заново
Ти тоді мовчав, сказала Оленка.
Що?
У ресторані. Ти опустив очі і промовчав.
Він відкрив рота.
Я не знав, що сказати.
А я знала. І сказала.
Тиша. Десь за хатою забрехала собака. Тато стояв поряд спокійний, надійний, як відремонтований паркан у серпні.
Галино Захарівно, рівним голосом сказала Оленка, бажаю вам здоровя. Олегу теж. Але я не повернуся. Я не ображена й не горда. Просто тепер знаю, чого хочу.
І що ж?
Жити по-своєму.
Галина Захарівна глянула, кивнула по-новому, не зверхньо.
Ну, ствердно.
Відїхали. Джип розвернувся ледь не зачепив палісадник і зник.
Тато пирхнув.
То й добре, сказав.
Повернулися в дім. Мама стояла в коридорі.
Правильно, доню, сказала. І все.
Оленка пригорнулася до пялець. Взяла голку. Продовжила стібок.
Грудень і січень пройшли у праці й замовленнях. До лютого було вже двадцять три готових роботи із різних міст. Одна жінка з північної Чернігівщини написала рушник став найдорожчим подарунком за двадцять років шлюбу.
Микола заходив раз на тиждень іноді з Варею, іноді сам. Не бував з порожніми руками: молоко, мед, дрова підкинув.
Говорили довго: про Варю, як сумує за мамою (Світлана померла ще коли мала три роки), про господарство, про ярмарок самобутніх ремесел у райцентрі.
Вам треба поїхати туди, казав. Там купують.
Страшно якось.
Чого?
Посміються: селянка
Микола глянув прямо:
Лєнко, хто насміється той сам смішний. Ваша робота дорожча слова.
У лютому поїхала на ярмарок.
Взяла вісім робіт. Розклала на лляному столі й чекала.
Перша покупчиня підійшла за пять хвилин: жінка в пуховику й зі сумкою. Довго тримала рушник у руках.
Власноруч?
Сама.
Видно жива річ.
Купила два рушники і панно.
До вечора лишилось три роботи з восьми. В кишені справжні гроші, не аванс чи подарунок.
На звороті Микола, що віз її на старенькому «Газоні», спитав:
Яке враження?
Гарно, сказала Оленка й раптом засміялась. Від душі.
Він теж.
Варя сиділа посередині, жувала бублик.
Оленко, навчиш мене пташку вишивати?
Обовязково.
За вікном летіла завірюха. Дорога тяглась у ніч. Оленці було тихо і спокійно, як тепло від грубки.
Навесні сталося те, про що мовчать аби не зглазити.
Микола прийшов якось увечері не у свою чергу, і мама одразу «згадала» якусь нагальну справу на кухні.
Сів навпроти, помовчав, далі сказав:
Я чоловік простий. Скажу прямо.
Говори.
Мені добре з тобою. І Варі добре. Не пропоную нічого поспіхом, просто хотів, аби ти знала: я не просто так.
Оленка вглядалась у його широкі долоні.
Я знаю.
І?
І мені добре.
Він кивнув.
Тоді завтра зайду. Якщо не проти.
Чекаю.
В травні Оленка переїхала в Озерне.
Весілля справили в червні рівно рік по тому вечору. Але нікому не сказала: спостереження особисте.
Гуляли на березі Південного Бугу. Столи на траву під вишнями, лляні скатерки, пироги з яблуками, борщниця від сусідок. Миколина мати, Антоніна Василівна, маленька та міцна хазяйнувала.
Гостей було не багато: Оленчині, декілька сусідів із Калинового, рідня з Озерного, Зінаїда Микитівна. Варя у блакитній сукенці, несла букет польових квітів.
Гармоніст Семенович із сусіднього села, з рудими вусами, грав так, що ноги самі йшли у танець.
Оленка у простій лляній сукні, з власною вишивкою: птахи, листя, вісім пелюстків. Фата теж власна робота: тендітний тюль із ніжним вишиттям незабудок.
Не та, що лежить на скатертині в «Сонячній Січі».
Своя.
Василь Іванович вів доньку до води, де чекав Микола. Обличчя таке щасливе, що мама швидко витирала очі хустинкою але пироги ще несли, плакати ніколи.
Антоніна Василівна, приймаючи невістку, прошепотіла:
Ти їм потрібна. І сама собі потрібна. Не забувай.
Оленка обійняла.
Семенович заграв щось повільне, всі пішли у танок. Микола тримав Оленку, як тримають найдорожче. Варя кружляла поруч.
Річка сяяла. Сонце торкалося обрію, все було рожеве й золоте.
Надія Петрівна сиділа біля Василя Івановича, він тримав її за руку як тридцять років тому. Вона дивилась на дочку й не плакала. Просто дивилася.
Життя не вигадане прожите.
Восени Оленка відкрила власну майстерню.
Микола переобладнав стару повітку: тепло, світло, вікна на південь. Довгий стіл, полички, лампа. Варя намалювала на дверях червоною крейдою маленьку пташку вийшла трохи крива, але жива.
Дві учениці: Даша пятнадцяти літ, дочка сусідки, і Ольга Михайлівна, пенсіонерка-учителька, все життя мріяла вишивати, але не наважилась.
При майстерні крамничка. Замовлення ідуть з Інтернету. Туристи завертають із траси, місцеві так само.
Одного разу приїхало телебачення з району. Потім сюжет показали по області, далі навіть у програмі про народне мистецтво на національному каналі.
Оленка дізналась від Зінаїди Микитівни та подзвонила: «Лєнко! Тебе показують!». Але Оленка була на роботі з ученицями потім подивлюся. Й не подивилася. Спрaва перенесення весільного рушника.
Тим часом, за двісті кілометрів, у новенькій столичній квартирі, жінка дивилася телевізор.
Квартира велика, простора, панорамні вікна на Київ. Дорогі меблі, дизайнерський інтерєр, на столі ваза з білими орхідеями, змінюють щотижня.
Галина Захарівна сиділа в кріслі. Кашеміровий халат, мякі капці, у руці келих вина ледве сьорбнула.
Олег то в справах, то ні. З того часу щось у ньому змінилося. Важко розмовляти, відповідає стисло, дивиться без участі.
Нічого. Переживе.
По телевізору програма про народних майстрів. Галина Захарівна не дивилася, просто вмикала, бо в тиші було незатишно.
Раптом впіймала знайомий голос спокійний, трошки з співучістю. Глянула і побачила Оленку.
Вона стояла в світлій кімнаті, за великим столом. Волосся зібране, рукава закотані, в руках пяльця. Поруч учениці, в кутку дівчинка малює.
Розкажіть, як почалося ваше захоплення? питає за кадром голос.
Від бабусі, усміхнулася Оленка. Вона казала: Голка не інструмент, це розмова.
Ведучий продовжив:
Майстерня працює майже рік. Замовлення з усієї країни. Що для вас головне?
Оленка подумала.
Тут є життя. Кожна річ несе справжнє. Для мене це важливо.
У кадрі зявився Микола. Торкнувся плеча Оленки легко, звично. Варя підняла голову і махнула в камеру.
Оленка сміялася. Щиро.
Галина Захарівна не рухалася.
Вино залишилося неторканим.
Передача тривала: орнаменти, символи, інші майстри. Галина Захарівна не слухала. Дивилася але бачила вже не те, що на екрані.
Вимкнула телевізор.
Тиша.
У цій квартирі завжди тиша вона звикла, чи думала, що звикла.
Поставила келих поруч. Глянула на свої руки. На правій діамантова каблучка, купила собі сама на ювілей. Бо могла. Бо не було кому подарувати.
Камінь ловив світло й кидав промінчик на стелю.
Галина Захарівна дивилась у ту іскорку.
Чи думала вона про Оленку? Ні, не про неї.
Вона думала, як колись теж була молодою. Чого хотіла? Вже не памятає. Колись хотіла. Здавалося: будуть гроші буде все інше. Буде фірма буде час. Час буде щось для нього.
Гроші зявилися. Фірма росла. Часу стало навіть забагато у вечори, коли Олег не дзвонив, коли орхідеї стояли свіжі, коли телевізор можна вимкнути і не відчути порожнечі, бо вона вже є.
Подруги? Колись були. Партнерки, колеги, знайомі вітають у свята.
Вона згадала той ресторанний вечір. Свій тост. Як говорила про благодійність і простоту, думала, що гарно і тонко. Як зал усміхався незручно.
А потім стала Оленка. У білому платті, з купленою фатою і сказала правду. Прямо. Не образливо. І пішла.
Тоді Галина думала: дурна, молода, щастя зрікається.
Зараз про що подумати?
Не про те, що була не права це надто просто. Вона подумала: чи є у мене щось зроблене власноруч? Не куплене, не замовлене, не доручене а своєю рукою, тепле, поки тримаєш?
Фірма? Документи, зустрічі, цифри. Уміло, вигідно але це не руками.
Олег? Виростила, навчила, але коли востаннє сиділи поруч мовчки? Коли він довіряв?
Орхідеї білі й холодні.
Галина Захарівна пройшлася кімнатами. Всюди правильно, чисто. Як має бути.
Зупинилась біля вікна. Місто світилося: тисячі вікон, у кожному чиєсь життя. Хтось їв пироги, сварився, сміявся, навчався. Десь там у маленькій майстерні під селом дівчина розмовляла з тканиною.
Дурна ти, сказала Галина Захарівна уголос.
І не знала, кому.
Собі, може.
Сіла. Взяла келих. Зробила ковточок.
Вино було дороге, гарне. Експерти цінують.
Поставила.
І що з того, сказала тихо.
Що з того? Хороше питання.
Життя прожите правильно. Зарабляй. Тримайся. Не давай дивитися згори. Будь першою. Купи, що каже успішна.
Купила. Все купила.
І сиділа в дорогій порожній квартирі.
Каблучка на руці вловила світло вдруге. Іскра. Гарна. Холодна.
Чого ти радієш? сказала каблучці. Без злості. Просто так.
За вікном місто жило своїм. Хтось сміявся унизу, голоси молоді, веселі. Дивитися не хотіла.
Думала про маму.
Мама давно померла, ще коли Олегу було дванадцять. Селянка, переїхала в Київ молодою, продавчиня. Руки грубі, потріскані, соромилась, ховала.
Памятала: приїдеш на вихідні, а мама стіл з картошкою, огірки, шмат сала чи ковбаси і дивиться з такою гордістю, аж ніяково. Ти у мене розумна, далеко підеш.
Пішла.
І що сказала б зараз?
Галина уявила: мама на кухні, в синій халаті, запах смаженої цибулі. Мама, яка не казала зайвого. Просто сиділа поряд.
Що сказала б?
Напевно, нічого. Налила б чаю. Поставила поряд.
Галина відчула у горлі щось дивне. Не сльози. Вже не плакала багато років. Просто щось вузьке, сухе
Ну та й годі, сказала. У тишу. Ну
Встала, віднесла келих у кухню, глянула у темне скло: обличчя втомлене, розумне, самотнє.
Не нещасна. Але й не щаслива.
Лиш обличчя людини, яка знає цінність речей, але мало знає про ціну того, що речами не виміряєш.
Вимкнула світло, пішла спати.
В Озерному в майстерні догоряла свіча. Оленка складала матеріали, прибирала стіл. За стіною Миколин голос: читав Варі, а сміх доньки був тихий, вже сонний.
Оленка гасила свічку.
Темрява домашня, знайома. Пахло льоном, воском і сіном.
Постояла біля вікна.
Небо чисте, з осінніми зорями. Кожна на своєму місці, кожна горить власною.
Повернулася додому, до чоловіка, до донечки, до життя, якого вона обрала сама.
