Щоденник. Воскресіння
Зранку, коли я вивішував свіжо випране рушники в дворі над парканом, почув тоненьке схлипування, що бриніло за парканом. Зазирнув там, під парканом, на купі старого листя, сиділа сусідська дівчинка Марічка, років вісім. Хоча вона вже у другому класі, виглядала ще зовсім крихітною, худесенькою, якби була років шість.
Марічко, знову тобі дісталося? Йди сюди, кинув я, відігнувши зламану дошку в паркані, через яку вона так часто до нас перебиралася.
Мама мене вигнала, ковтаючи сльози, прошепотіла Марічка. Каже: Забирайся звідси! і виставила мене на вулицю, бо там з дядьком Славком святкують.
Підіймайся, дома у нас Іринка з Тимофієм обідають і ти до столу.
Я не раз рятував Марічку від суворої матері, Ярини, яка могла покалічити її словом чи рукою, коли була не в гуморі. Принаймні, ми сусіди через паркан, і сусідська дитина часто ночувала у нас, поки Ярина не охолоне.
Марічка часто заздрила моїм дітям Іринці й Тимофію; у нас вдома затишно, з дружинною ми дбаємо одне про одного. Діти зростають у любові й взаєморозумінні ніколи не сваримо їх. Це Марічка відчувала і любила бувати у нас, немов відчула справжнє тепло. Вдома, навпаки, їй все було заборонено: тягати воду, чистити хлів, прополювати грядки, драїти підлогу. Ярина народила Марічку сама, без чоловіка, і змалечку недолюблювала її. Ще жила бабуся, матір Ярини, вона й опікувалася внучкою. Стара бабуся була давно хвора, але любила дівчинку й захищала.
Як була бабуся Марічці велося значно легше. Але шість років і бабуся померла, тоді й почалося її справжнє лихо. Мати озлоблена, одна, усе життя шукає когось, працює прибиральницею на станції у райцентрі. Якось прийшов новий водій, Славко, і між ними скоро зародилися стосунки.
Славко був у розлученні, має сина, якому платить аліменти. Ярина запропонувала йому жити у себе той зрадів, що має дах над головою, жінка навколо нього вється. Донька Марічка йому байдужа:
Нехай буде, думав він, виросте буде мені за служку.
Ярина всю увагу віддавала Славкові, а доньку лише ганила й змушувала важко працювати. Могла й вдарити.
Не слухаєш здам у дитбудинок! пригрозила вона.
Марічці не завжди вдавалося виконати накази, через це вона часто ховалася біля нашого паркану під кущем смородини, тихо плакала. Я помічав і відразу забирав її до себе додому. Дівчинка росла замкнутою, невиразною.
Сусіди осуджували Ярину, на селі всі один одного знають. Я теж не мовчав, та Ярина пустила плітку:
Не слухайте сусіда, він на мого Славка око поклав, ось і вигадує байки, що ми ображаємо Марічку.
Ярина зі Славком часто святкували, випивали, тоді Марічка втікала до нас, ночувала від біди. Я завжди шкодував цю дитину.
Роки йшли. Марічка гарно вчилася, росла. Закінчила девять класів з відзнакою, мріяла в Луцьк до медичного училища. Мати була категорична:
Йди краще працювати, вже доросла, не буду тобі давати хліба у зуби.
Марічка розплакалася, не витримала втекла до нашого двору.
Того разу я не стримався і відправився до Ярини.
Ярино, ти не мати ти біда. Всі для дітей стараються, а ти дочку з дому виживаєш! Маєш хоча б крихту совісті? Куди піде? Дитина ж ледь не відмінниця! Твій обов’язок не ламати їй долю. Славко свого сина вчитися відправив, а ти свою знищуєш! Очнись нарешті!
Ярина накинулась на мене, крикнула:
Ти хто такий, щоб мені розказувати! За собою слідкуй!
Я не відступив:
Глянь, твій Славко сина підтримав, а ти свою гнобиш. Чи ти ще людина?
Ярина обізвалася, але потім втомилася й сіла на диван.
Так, я сувора, це на її благо хай не буде такою, як я! Хай іде у райцентр, хай вчиться, відмахнулася.
Марічка вступила в училище без питань. Щастя її було безмежним. Хоча часами соромилась, у чому ходить одяг несучасний, бюджетний, але було більше сільських дівчат, і всі однакові. Додому поверталася рідко.
Їй не хотілось назад до матері та Славка. Але на канікули мусила їхати, завжди першим ділом забігала до нас і дружина, й діти радо її зустрічали, садили за стіл.
У Ярини ж нові проблеми: Славко закрутив з молодшою, Ярина нервувала, скандалила, якраз Марічка була вдома. Дочка їй була не в радість:
Чого приїхала? Сидіти на шиї? Канікули заробляй!
І ось, одного дня Славко зібрав речі.
Куди ж це ти? кричала Ярина.
Мене чекає дитина від Рити, а я не дам свого малого покинути. Я все зроблю, щоби мій син ріс у любові. Твоя Марічка не знає материнської ласки ніби під парканом знайшла. А мій син повинен мати і маму, і тата. Я йду, і зібрався.
Ярина мовчки зламалася, не мала сил навіть плакати ця правда її просто вбила.
Марічка все чула, не заспокоювала матір. Перед очима вставали спогади, як за найменший шум під час відпочинку вітчима, мати її виганяла на вулицю. Вітчим ніколи не заступався, але й не бив, глузував, почувався головним.
На останньому курсі Марічка вже працювала у лікарні, сама себе утримувала, додому не навідувалась Ярина пила, ледве виживала. З прекрасної дівчинки виросла працелюбна, добра пацієнти її поважали, навіть хвалили матір. Марічка лише мовчки усміхалася.
Яке там виховання, думала, це все тітка Оксана, їй я вдячна за захист, розуміння, підтримку й професію.
Ярина частіше водила додому друзів, Марічці щоразу було боляче бачити її такою. Ярину давно звільнили, з усіма друзями вона пропивала останнє. Переконувати не мала сенсу хотілося все прибрати, зробити хоч косметичний ремонт, почати з чистого аркуша. Але мати не хотіла.
Марічка стрималася, не плакала
Закінчивши медучилище, Марічка приїхала додому. Мати зла, глянула спідлоба:
Чого приперлась? Довго не сидиш? Нема чого їсти, холодильник вимкнений. Давай грошей, болить голова.
Ком підступив до горла, але Марічка стрималася, не плакала, і відповіла:
Не жди довго Я закінчила з відзнакою, їду працювати в область, у районну лікарню. Часто приїжджати не зможу, трохи грошей буду пересилати. Тримайся, мамо.
Ярина, мабуть, нічого не зрозуміла їй лише випити треба, тому вимагала грошей.
Давай грошей, мені треба ліки. Ти свою маму не жалієш Яка ти мені дочка
Марічка дістала кілька гривень, поклала на стіл, тихо зачинила двері ще мить постояла, сподіваючись, що матір вибіжить, обійме. Не дочекалася. Потягнулася до нас.
Оксана була рада:
Сідай до столу, мала, обідаємо разом, чоловік уже чекав.
Ой, ледь не забула ось тобі подарунок, за відзнаку, принесла пакет з гостинцем і трішки гривень на перший час.
Марічка подякувала й розплакалася.
Тітко Оксано, за що так мама до мене? Чому, як чужу?..
Не плач, мала, обійняла Оксана. Тепер вже нічого не зміниш Така вона. Але ти розумна, гарна, і все в тебе буде добре. Ти ще будеш щаслива й кохана.
Марічка поїхала в обласний центр, працювала в лікарні медсестрою у хірургії. Там зустріла свою долю молодий хірург Олег закохався з першого погляду. Незабаром одружилися, а на весіллі біля Марічки сиділа Оксана, тішилася, як рідна мати.
Ярина отримувала від доньки гроші, хвалилася перед друзями:
Я виховала таку дочку, вона мені гроші шле, вдячна. Вивчилася завдяки мені. Тільки на весілля не покликала, внука не показує, зятя ні разу не бачила.
З часом Оксана знайшла Ярину неживою у хаті лежала кілька днів. Сусіди помітили тишу у дворі. Марічка з чоловіком поховала матір, хату продали. Іноді приїжджають до Оксани з чоловіком.
Від себе хочу сказати життя часом буває жорстоким, але підтримка навіть однієї доброї людини здатна пробудити в душі нову весну, подарувати віру у себе. Марічка приклад того, як любов і турбота здатні змінити долю.