Домофон не просто зазвучав він завив, вимагаючи негайної уваги. Я глянула на годинник: сьома ранку, субота. Єдиний день, коли я мріяла виспатися після виснажливого закриття квартального звіту, а зовсім не займатися родичами. На екрані з’явилося знайоме, насторожене обличчя. Марічка сестра мого чоловіка Остапа виглядала так, наче зібралася захопити Київську фортецю, а за нею тулося ще три розпатлані маківки.
Остапе! крикнула я, не знімаючи слухавку. Твоя родина, вирішуй сам.
Чоловік випірнув із спальні, похапцем натягуючи спортивні штани задом наперед. Він знав: якщо я кажу це таким тоном, значить, моє терпіння вже на дні. Поки він невиразно бурмотів у домофон, я вже стояла в коридорі, склавши руки на грудях. Моя квартира мої правила. Цю «трійку» в центрі Львова я купила за два роки до весілля, виплачуючи іпотеку потом і кров’ю, і бачити тут когось із родичів мені найменше хотілося.
Двері відчинились навстіж, і у мій стерильний, новенький коридор з дорогим ароматом зайшло табло. Марічка, обвішана сумками, не привіталася. Вона просто відсунула мене, як тумбочку.
Ой, нарешті добралися! видихнула вона, кидала пакети прямо на італійську плитку. Соломія, що в дверях стоїш? Чайник включай діти з дороги голодні.
Марічко, спокійно сказала я, хоча Остап знітився ще більше. Що тут відбувається?
Як, Остап не казав? округлила очі, вмикаючи «маленьку наївну». У нас ремонт! Капітальний! Труби міняємо, підлогу здираємо дихати нічим, пилюка страшна. То ми у вас на тиждень перебудемо. Вам у такій просторій оселі не тісно ж, стільки метрів порожніх.
Я поглянула на чоловіка. Той сумлінно вивчав стелю явно уявляючи собі домашній трибунал на вечір.
Остапе?
Соломіє, ну це ж сестра Де їм з дітьми ту пилюку нюхати? Тільки тиждень.
Тиждень, чітко сказала я. Рівно сім днів. Їжу собі самі. Дітям бігати по квартирі не можна, стіни руками не чіпати, до мого робочого кабінету не підходити ближче метра. І після десятої повна тиша.
Марічка скривилася, закочуючи очі:
Ой, яка ти правильна, Соломія. Просто табірний наглядач. Ладно, згодні. Де нам спати? Сподіваюсь, не на підлозі?
Так почалося пекло.
«Тиждень» розтягнувся на два. А далі майже на місяць. Моя квартира, яку я разом із дизайнеркою кожен сантиметр продумувала, перетворювалася на сарай. У передпокої гора брудного взуття, об яке я щоранку перечіплялася. На кухні безлад: масні плями на стільниці, крихти, калюжі липкі. Марічка почувалася тут не гостею, а розпорядницею, ніби це її вотчина.
Соломіє, а чого в холодильнику порожньо? якось запитала, заглядаючи у ледве не порожні полиці. Дітям йогурти потрібні, та й ми з Остапом м’яса поїли б. Ти ж непогано заробляєш, могла б подбати про родичів.
У тебе й карта є, і магазини відкриті, навіть не піднімала голови від ноутбука. Замовляй, доставка до ночі працює.
Ех ти, скупа, пробурмотіла, грюкнувши дверима холодильника. В могилу карманів не забереш, пам’ятай.
Але точкою неповернення став зовсім інший епізод. Якось, повернувшись з роботи раніше, я застала своїх племінників у моїй спальні. Старший стрибав на ліжку з ортопедичним матрацом, дорожчим за мій перший автомобіль, а молодша Молодша впевнено розмальовувала стіну. Моєю улюбленою помадою. З лімітованої колекції Tom Ford.
Геть! гаркнула я так, що діти розсипалися врізнобіч.
Марічка прибігла на крик. Коли побачила розмальовані шпалери і поламану помаду, тільки руками сплеснула:
Боже, та ну! Діти ж Малювали і що такого? Відмиєш. Помаду ту пусте, купиш нову, ти ж не збіднієш. Ми, до речі, подумали: ремонт затягується, бригада якась пияцька трапилася. Так що ми у вас до літа зостанемося. Вам удвох же нудно, а так веселіше!
Остап мовчав скрушно поруч. Тряпка.
Я нічого не відповіла. Просто пішла у ванну, аби не наробити дурниць зі злості. Треба було видихнути.
Ввечері Марічка пішла до душу, покинувши телефон на столі. Екран спалахнув новим повідомленням. Я ніколи не чіпаю чужих переписок, але текст зявився здоровенним шрифтом просто на екрані. Від «Оксана Оренда»:
«Марійко, гроші за наступний місяць перерахувала. Квартиранти задоволені, питають, чи можна до серпня».
І слідом прийшла смс від банку: «Зараховано: +32 000 грн».
У мені щось увімкнулося. Пазли склалися миттєво. Ніякого ремонту не було. Марічка вчинила хитро: свою квартиру здала подобово чи помісячно, отримуючи легкі гроші, а сама звалилася на мою шию. Економія на їжі, комунальних, і ще й дохід пасивний. Геніальний бізнес-план. За мій рахунок.
Я сфотографувала екран її телефона. Руки не тремтіли навпаки, чіткість прийшла крижаною.
Остапе, зайди-но на кухню, покликала я чоловіка.
Коли він зайшов, мовчки показала фото. Він пробіг рядки очима, поблідів.
Соломіє, може це якась помилка?..
Помилка це що ти досі не виставив їх геть, спокійно сказала я. Обирай: або завтра їх тут не буде, або завтра тут не буде і тебе. Пакуйтеся гуртом.
Але ж куди вони підуть?
Байдуже. Мости ще не розібрали. Може, і в «Готель Львів» грошей вистачить.
Наступного ранку Марічка, як ні в чому не бувало, вирушила по магазинах приглянула собі «модні черевички» (напевно, на гроші з оренди). Дітей залишила на Остапа, що взяв відгул.
Я дочекалась, поки двері за нею захлопнулися.
Остапе, бери дітей і разом на майданчик, подовше.
Чому?
Тому що зараз буде дезінфекція від паразитів.
Коли вони зникли у ліфті, я набрала майстра зі зміни замків, потім зателефонувала нашому дільничному.
Гра у гостинність закінчилась. Почалась операція «звільнення території».
Майстер був прудкий, з татуюванням тризуба на руці.
Гарні двері, схвалив він. Замок триматиме як треба, навіть болгаркою не просто зняти.
Саме таке й потрібно, кивнула я.
За роботу перекинула йому кілька тисяч гривень, яких би вистачило на вечерю в пристойному кафе, але спокій дорожчий за гроші. Потім взяла великі чорні мішки і все пакувала, не перебираючи: і білизну Марічки, і речі дітей, і їх іграшки. Косметику з ванни змітала одним махом.
Через сорок хвилин на сходовій насипалася гора мішків. Поряд два чемодана.
Коли ліфт вигулькнув з дільничним, я стояла у дверях з документами напоготові.
Доброго дня. Простягнула йому витяг з реєстру власників і паспорт. Власник квартири я. Зареєстрована тільки я. Зараз можуть прибути особи, котрі тут не проживали й не мають на це права. Прошу зафіксувати спробу незаконного проникнення.
Дільничний, молодий, сонний хлопець, ліниво передивився папери.
Родичі?
Колишні, всміхнулась я. Не поділили майно.
Марічка з’явилася за годину, вся у пакетах із Forum Lviv, щаслива та сяюча. Посмішка змазалася, коли вона побачила наш полумисок мішків, мене і дільничного.
Що це таке? Ти здуріла, Соломія!? Це мої речі!
Саме так. Забирай усе й байдуже, куди підеш готель, гуртожиток чи до себе на квартиру.
Вона рвонула до дверей дільничний її притримав.
Ви тут зареєстровані? Проживаєте офіційно?
Я я сестра чоловіка! Ми ж гостюємо! звернулася до мене, на обличчі плями аж багряні. Де Остап? Я зараз йому подзвоню, він тебе провчить!
Дзвони, дозволила я. У нього зараз важлива бесіда з дітьми про те, чому їхня мама така хитра.
Марічка подзвонила без відповіді. Остап нарешті, здається, зрозумів, що до чого.
Ти не маєш права! закричала вона. У нас ремонт! Діти! Куди нам?
Не вигадуй. Привіт Оксані передавай і запитай, чи до серпня ще довго орендувати твою квартиру. Або своїх квартирантів виганяй і повертайся до себе.
Марічка застигла з відкритим ротом. Виглядала згаслою, ніби з неї випустили повітря.
Як ти?
Телефон навчися блокувати, бізнес-леді. Ти місяць жила за мій рахунок харчувалася на мої гроші, псувала ремонт, а свою квартиру здавала, щоб накопити на машину? Молодець, та кінець казочці. Слухай уважно.
Я знизила голос, але кожне слово в підїзді звучало, мов удар.
Зараз береш ці речі, і йдеш геть. Побачу тебе чи дітей ближче ста метрів від мого будинку напишу заяву в податкову. Здача квартири без договору, ухилення від податків. Їм буде цікаво. І заяву про крадіжку теж подам. Золоте кільце зникло знайдуть у мішку. Захочуть перевірять.
Кільце, щоправда, лежало в мене у сейфі. Але Марічка цього не знала. Вона аж побіліла.
Ти жорстока, Соломія! Бог тобі суддя!
Бог зайнятий. А я, між іншим, тепер вільна і квартира моя вільна.
Вона схапала мішки й викликала таксі трясучими руками. Дільничний спостерігав з нудною байдужістю.
Коли ліфт поїхав із Марічкою і її речами, я сказала дільничному:
Щиро дякую за службу.
Якщо що, викликайте, кивнув він. Але краще одразу гарні замки ставити.
Я замкнула за собою двері. Замок клацнув надійно, соковито. Квартира була наповнена запахом свіжості після прибирання.
Остап повернувся через дві години. Один. Дітей передав Марічці, коли та тягала пакети в машину. Він зайшов обережно, наче чекаючи підступу.
Соломіє Вона поїхала.
Знаю.
Та вона таке говорила
Мені байдуже, що кричать пацюки, коли їх виганяють з корабля.
Я сиділа на кухні й пила каву з улюбленої, цілої чашки. На стіні більше не було слідів помади усе відмили. В холодильнику тільки мої продукти.
Ти знав про оренду? спитала я, не дивлячись.
Ні! Чесно, Соломіє! Якби дізнався
Промовчав би. Слухай: це був останній раз. Ще раз така витівка і твої валізи стоятимуть разом із їхніми. Зрозумів?
Він кивнув, швидко й налякано. Бо знав: жартів не буде.
Я зробила ковток. Кава була ідеальною гарячою, міцною і, головне, в абсолютній тиші моєї власної Львівської квартири.
Корона не тисне. Вона сидить як влита.
Життя навчило мене: хто не поважає твого простору не поважає тебе. Чужу нахабність потрібно вміти зупиняти вчасно, навіть якщо діяти доводиться самій. Свій дім твоя фортеця, і ти сама визначаєш, у кого є до неї ключ.
