Повідомлення, що змінило все…
Олена поїхала у відрядження до Дніпра, залишивши в рідному Харкові свого нареченого Михайла. Закінчивши справи раніше терміну, вона вирішила повернутися додому, не попередивши його, щоб влаштувати сюрприз. Михайло ніколи не давав приводу для ревнощів, але в голові Олени, поки потяг ніс її додому, миготіли тривожні думки: а раптом вона застане його з іншою? Вона відмахувалася від цих фантазій, але серце билося частіше. Вирішивши зберегти повернення в таємниці, вона мріяла про його здивовану посмішку. Та сюрприз довелося відкласти. Щойно ввімкнувши телефон на вокзалі, Олена отримала повідомлення, від якого кров застигла в жилах.
Олена притулила чоло до холодного скла таксі, намагаючись прогнати дурні думки. Чому вона уявляє сцени з дешевих серіалів? Її життя з Михайлом було стабільним, майже нудним, і, можливо, тому вона вигадувала драми. У салоні пахло старим одеколоном, що нагадав їй батька. Водій, чоловік років шістдесяти з сивиною та зморшкуватою шиєю, позіхав і чіпав вухо — точнісінько як її батько, коли втомлювався. Його манера керування була різкою, і Олена мимоволі вчепилася у ручку дверей.
«Дівчино, як вас звати?» — запитав водій. «Олена», — відповіла вона, здивувавшись. «А я Борис. Лено, поїзд у вас коли? Можна заїхати на заправку?» Потяг був через три години, і вона кивнула: «Ще нескоро, я люблю приїжджати заздалегідь». Борис усміхнувся: «Жінки завжди так! Моя дружина теж: поїхали на вокзал за п’ять годин, раптом пробки!» Олена знизала плечима — вона й справді ненавиділа спізнюватися. «До речі, Олена Борисівна», — додала вона, щоб змінити тему. «Серйозно? Не повірите, мою доньку теж Оленою звуть. І матір мою так звали», — пожвавився Борис.
Він почав розповідати про своє життя, і Олена слухала, вражена. Борис ріс у багатодітній родині, з чотирнадцяти років працював, освіти не здобув, здоров’я підвело, а кредит за квартиру ледве тягнув. Сини від першого шлюбу з ним не спілкувалися, не пробачивши, що він пішов від їхньої матері. Єдина радість — донька, за навчання якої він платив, мріючи, щоб хоч вона вирвалася з бідності. Олена мимоволі подумала: а якби ця людина була її батьком? Вона, донька заможного бізнесмена, навряд чи зустрічалася б з Михайлом — той при знайомстві одразу уточнив, хто її батьки і де вона вчилася.
«Ну що, сподобалося наше місто?» — запитав Борис, під’їжджаючи до вокзалу. «Так, гарне», — усміхнулася Олена. «А ви звідки?» Вона назвала Харків. «Ого, далеко! Бував там раз, на похоронах діда. По роботі були?» — «Так, по роботі». — «Приїжджайте ще! Ось візитку беріть, я таксист досвідчений, вік не завада!» Він простягнув картку, і Олена, дивлячись на нього, знову подумала: як схожий на батька — рухами, голосом. Ніби десь у світі живе його двійник.
У потязі вона вигадувала історії, як робила з дитинства. Мріяла стати письменницею, але батько наполіг на економічному факультеті, щоб вона успадкувала його компанію. Шкодувала? Мабуть, ні. Її життя було розписане наперед, і це заспокоювало. Михайлу вона не повідомила про раннє повернення, передчуваючи, як здивує його. Але все змінилося, коли телефон ожив, і повідомлення від матері спалахнуло на екрані: «Тато в лікарні. Серцевий напад».
Олена ніколи не бачила батька слабким. Він був міцним, непереможним. А тепер лежав на лікарняному ліжку, блідий, з дротами на грудях. Мати вийшла поговорити з лікарем, і вони залишилися удвох. «Як ти?» — запитала вона, стримуючи сльози. «Нічого, донько», — тихо відповів він. Щоб не розплакатися, вона заговорила про відрядження: «Місто гарне, а водій таксі, уяви, твій тезка, Борис…» Батько раптом перебив: «Я народився в тому місті».
Олена завмерла. Батько ніколи не розповідав про своє дитинство. «І звуть мене не Борис», — додав він, і його слова зависли в повітрі, як початок її вигаданих історій. Він продовжив: «Я мовчав все життя. Тільки твоя мати знає. Навіть мої батьки — ті, що мене виростили — не в курсі. Мені було три роки, коли все почалося. Я народився в Дніпрі, але моє справжнє ім’я — Андрій. Борисом звали мого старшого брата, він мене виховував. Родина була велика, батько пив, мати… не пам’ятаю. Найяскравіше спогад — хліб з маслом і цукром».
Він розповів, як мати одного дня залишила його самого в старому будинку, що пахнув сирістю. Брат благав її не кидати його, але вона пішла. Переляканий, маленький Андрій втік, змішався з юрбою дітей, сів у автобус і опинився в селі. Там його знайшли, запитали ім’я. Чому він назвався Борисом, він не знав. Рідних не шукалиОлена стиснула візитку Бориса в долоні, усміхнувся крізь сльози і подумала, що тепер у неї є ще одна родина, яку потрібно знайти.
