Вернувся з заробітків — а в своїй квартирі чужий
Олег приїхав із Німеччиy до рідного Чернігова пізньою порою. Як завжди, першим ділом завітав до матері. Ганна Іванівна обняла сина міцно-міцно:
— Ой, скільки ж літ, скільки зим, Олежку! Сумувала жахливо! Ну що, добре заробив?
— Та як завжди, — усміхнувся чоловік. — Поки їхав, зрозумів: навіщо знімати чужу хату, якщо майже весь рік мене вдома нема? Краще платити за свою, хай навіть у кредит, але свою.
— Правильно кажеш, — кивнула мати. — Тобі вже двадцять сім, пора й про сім’ю думати. А там — і діти. Без свого даху нікуди.
За два місяці Олег купив однушку в новобудові, облаштував зі смаком — усе як любить. Ключі на всяк випадок залишив матері, а сам знову подався на заробітки.
Але лише він перетнув кордон, Ганна Іванівна віддала ключі своїй доньці — Софійці. Та старша за Олега на пару років, ніде не працює, постійно у боргах по вуха, живе в очікуванні багатого панича.
— Трохи поживе, заощадить, на ноги встане, — думала мати. — Що там поганого?
Дарма сподівалася. За чотири місяці Соня не тільки не вилізла з боргів — ще глибше в них потонула. Коли прийшов час з’їжджати, вона просто змінила замки. Щоб ніхто, включаючи Олега, не зміг її виселити.
Коли Олег повернувся і спробував відкрити двері — ключ не підійшов. Він остовпів.
— Якого…? — пробурчав він і одразу поїхав до матері.
Та зізналася, що впустила Соню, але не знала, що та змінила замки. Олег закипів:
— Одне діло — пустила пожити без мого відома. Але щоб замки міняти? І що, вона не збирається виїжджати?
— Я пропонувала до себе, — виправдовувалася мати. — Але вона відмовилася…
Наступного дня Олег викликав дільничного. Двері вскрили. Заяву на сестру він писати не став, але розмова вийшла гіркою.
— Міг би й у матері пожити, — холодно кинула Соня. — Тобі все одно скоро знову за кордон. А мені треба влаштувати особисте життя.
— Не для цього я квартиру купував, — різко відповів Олег. — Запроваджуй паничів у орендоване. Іди працюй і закривай свої кредити.
— Та я й без тебе розберусь! Оженись спершу, тоді й радитимеш!
Зібравши речі, Соня з’їхала. Відносини брата й сестри розірвалися. Олег не страждав — давно зрозумів: Соні від родини потрібні лише гроші.
Минуло кілька місяців. У Ганни Іванівни — дача, город. Олег, у відпустці, вирішив допомогти матері з урожаєм. І — хто б міг подумати — на ділянці натрапив на Соню.
— Ну, здрастуй, братику, — їдко посміхнулася вона. — Що, сумління мучить, картоплю копати прийшов?
— Краще скажи, навіщо приїхала? Знову грошей треба?
— Мама мені квартиру купила, — не моргнувши глазом, оголосила Соня. — За мої старання.
— Що?! Яку ще квартиру?!
— Двійку в новобудові. З меблями. У кредит. Мама оформила на себе.
Олег зблід. Він згадав, як горбатився на будівництві за кордоном, як збирав на перший внесок… А Соні — на таці?
Він нічого не сказав. Допоміг з урожаєм і поїхав. Але на серці полегшало.
За тиждень Соня сама написала братові. Балконні двері зламалися — просила полагодити. Олег погодився: цікаво було подивитися на її «палац». Квартира виявилася звичайною, нічим не кращою за його власну.
— Фурнітура вилетіла, — оцінив він. — Треба деталь замовити.
— Сам і замовляй. І в мами грошей візьми, — байдуже кинула Соня.
— Ти знущаєшся?! Мати тобі квартиру купила, обставила, а ти навіть дрібниці не купиш?
— Просто ти заздриш. Мама мене більше любить. Усе, можеш іти!
Олег вийшов, не промовивши й слова. Того ж дня він заблокував її номер. Не хотів більше ні дзвінків, ні зустрічей.
— Нехай живуть, як хочуть, — вирішив він. — Я знаю своє місце. І більше нікому ключів не залишу.
