Повертаючись подумки до тих часів, коли життя було простішим та пахло свіжоспеченим хлібом, я згадую історію своєї давньої подруги, Марисі Шевчук. Трапилось це ще тоді, коли жовтіли соняшникові поля під Черкащиною та гудів бабусин самовар на старій грубі.
Марисю всі вважали дівчиною з золотим серцем: вона була улюбленицею в родині тиха, спокійна, розсудлива й добра. Того року, вже на шостому місяці вагітності, повернулася вона з села до чоловіка раніше хотіла зробити приємний сюрприз, бо скучила за домом і міським шумом після трьох днів біля ставу.
Їхня оселя була в центрі Черкас, у старій пятиповерхівці, де підїзд ще тримався на вірі та захисних тезах нашого народу.
Вже під вечір Марисина мама, бабуся Ганна, надавала дочці битком набиті торби дімашнє сало, варення в літрових банках, кислі яблука, свіжий сир. Мариса й гадки не мала, яка ж важка ця ноша стане для неї з кожним кроком додому з автобусної зупинки до знайомого парадного спина аж вогнем палала.
Змучена, вона відклала важкі торби на порепаний асфальт біля зупинки «Площа 700-річчя», вдихнула терпкого вечірнього повітря й намацала телефон.
Васильчику, ти вдома? тихо прошепотіла, сподіваючись, що він відгукнеться з тією теплою усмішкою, яку памятала з юності.
Але в слухавці завмерла тривожна пауза, а потім його голос стрибнув на фальцет:
Марусю? Ти вже? Та чому ж ти не казала? Ми ж домовлялись на пятницю
Хотіла тебе потішити, мрійливо відповіла Маруся. Хіба ти не радий? Я так втомилась Виходь, проведи мене додому
Не поспішай! майже крикнув чоловік. Не йди поки! Ти ж бачиш дома жодної крихти. Я тільки вчора все доїв. Слухай, сходи до цілодобового, що на розі, купи свіжої телятини, трохи картоплі та зроблю тобі добрий борщ
Він дзвонив їй ще кілька разів, коли вона, ледве тримаючись на ногах від болю в попереку, зайшла до магазину й вибрала кілограм телятини та сітку молодої картоплі. Продавчиня Соня дивилася на неї з жалем, клала решту копійками кілька гривень, ще й на дорогу цукерку підсунула.
Мариса волочила ті сумки, мов пакунки з цілого базару пальці ледве слухались, червоні від мотузок. Коли вона наблизилася до будинку, Василь знову викликав її й прицільно сказав:
Не піднімайся Почекай хвилин десять на лавці під балконом. Ну, сюрприз я ж готую
Сиділа Маруся на тому деревяному ганку, холод підкрався до кісток, мов осіння хуга. Тридцять пять хвилин вона обіймала живіт і думала: чи справді воно того варте?
Коли нарешті двері підїзду скрипнули, Василь виринув мов дзиґа футболка навиворіт, чоло у краплинах поту, пахне хлоркою й дешевим освіжувачем «Карпатська прохолода».
Ну що, йдемо? підморгнув він, підхоплюючи торби.
В квартирі одразу ж вразило як у лікарні: килим випраний, пилу не знайдеш, тарілки блищать, у ванні пахне мятою. Її дрібнички зсунуті в куток, а сувеніри сиротливо загнані під стіну. Василь випрямився, чекаючи слів вдячності.
Оце і є твій сюрприз? тихо мовила вона.
Ти ж завжди казала, що я по дому нічого не роблю! захищався він. Я ж хотів справді зробити приємне ось, все блищить. А ти замість «дякую» стоїш, як перед сільрадою…
А мені не треба було цієї чистоти, Васю Я хотіла, щоб ти просто вийшов до мене, мені важко, я ж вагітна Мені руки затерпли від торб
Він знову вибухнув, а потім, замість потіхи, сварка полилась по кухні, мов дощ над гречкою. Василь закрився в кімнаті, а Маруся довго сиділа, втупившись у той пакет з мясом.
Памятаю, як вона сама зізналася потім розплакалася у ванній, коли побачила бліде знесилене своє відображення.
Після тієї ночі, коли сварка стала нестерпною, вона лишила дім, не встигнула навіть переодягтись, й подалася назад у село до матері.
Василь дзвонив, благав повернутися, родичі кликали до порозуміння. Та Маруся вирішила таке подружжя їй не треба. Нащо їй чоловік, котрий чисту підлогу вважає важливішою за здоров’я майбутньої дитини та самої дружини?
Ось так колись було. У нашому краю жінки мають свою гідність, і Марисі стало сили її відстояти. Часи йдуть, а ця історія досі нагадує: головне в родині це не блиск підлоги, а любов і підтримка, особливо тоді, коли цього найбільше потребуєш.
