Коли я повернулася з міста, мене зустріла відчинена хвіртка. Серед туманної, синьо-барвної мряки, що валилася на наше село десь з Дніпра, я відчула за спиною невиразний холодок неспокою. Перша думка хтось чужий проник до хати. «Напевно, чекали, що тут приховано заначку в гривнях чи золото», мріялася мені в цю примарну хвилину.
Мене звати Стефанія Миронівна, мені вже шістдесят два. Пять літ, як я сама Павла не стало, а діти повиростали, поїхали у Львів та Київ, лишили мені відлуння у кабінеті й кілька фотографій у старому серванті. З теплом сонця я вислизаю зі свого двохкімнатного гніздечка у Черкасах і, наче в сні, перебираюсь у хатину на окраїні села, де сад пахне яблуками й сон гойдається на горіхах. До перших морозів тут мрійніше.
Люблю співати з вітрами на городі. Чую, як Земля, мов колискова, дихає під ногами. Торік серед вологих світанків я знайшла в лісі стільки білих грибів, що навіть сусідка Параска заздрила. А поруч, як у снах, тече крихітний ставок, вкритий лататтям і згадками дитинства.
Та одного разу реальність і сон переплелися, коли я повернулася після тижневих справ і побачила двері хати розчинені навстіж. Все було на місцях, лише на столі стояла тарілка з недоїденою калиною. Я ніколи не полишаю слідів перед втечею, тож все це здавалося дивним сном.
Запах чужинності повис у повітрі, а я навшпиньках пройшла до кімнати. Там, на старенькому дивані, під вигорілою ковдрою, лежав хлопчик. Його темне волосся розсипалося по подушці, наче маків цвіт.
Хлопчик сонно кліпнув очима, навіть не злякався, просто сів і дивився на мене через примарну димку ранку.
Перепрошую, пані, що так, порушив тишу тихенький голос.
Його ввічливість і непевність одразу розтопили лід у мені. Мені стало прикро за такого хлопчину.
Скажи, дитинко, як довго ти тут вже? запитала я.
Два дні, прошепотів.
Ти не зголоднів? Що їв?
Було декілька пиріжків із сиром… Залишився останній, несміливо простягнув пакуночок.
Пиріжок був уже черствий, але ця турбота глибоко бриніла чимось незбагненним у серці.
Як тебе звуть?
Данилка.
Я Стефанія Миронівна. Чого ж ти сам? Де твоя мама?
Очі хлопчика заколихалися, як вода у відрі.
Мама часто йшла від мене, поверталась роздратована. Вона казала, що я її головна біда, що без мене була б щасливою. Ось і цього разу кричала і я втік.
Може, шукає тепер тебе?
Я певен, що ні. Я вже тікав не раз, бувало тижнями. Їй без мене легше. А повертатиcь вона ніколи цьому не раділа.
І тут, крізь дзеркало мого сну, я побачила його життя: у мами завжди попутники, Данилка як тінь у сонці, покинутий на самого себе по чужих квартирах. Я нічим не могла змінити все одразу, бо пенсія, бо дорога служба опіки відправить його до дитячого будинку, якого він так страшився. Я прогнала страхи чаєм та варениками й дозволила лишитися ще на ніч, бо навіть у дивних снах іноді хочеться тепла.
Усю ніч я гарувала думкою над Данилком. Десь у калиновому сні згадала, що моя подруга, Галина Савастянівна, працює у службі захисту дітей. Вранці, коли тільки-но дзвони розліталися селом, я подзвонила їй.
Галина погодилася допомогти, але просила трохи часу. За три тижні сталося неймовірне: я отримала дозвіл оформити опіку, і Данилка, наче справжня бабуся, пригорнула до серця. Його мама, довідавшись, що є охоча стати йому родиною, спокійно підписала відмову.
Тепер ми разом. Данилка всім каже, що я його бабуся, а я щаслива, що життя подарувало мені онука у такому дивному сні.
Він росте розумний, кмітливий. Цієї осені Данилка пішов до першого класу. Учителька Марічка Петрівна хвалить його, а я радію, слухаючи, як впевнено він читає вірші Тараса Григоровича й рахує гривні краще, ніж продавчиня на базарі.
І буває, прокинуся вранці не віриться, чи це було справді, чи снилося? Та коли чую дитячий сміх і бачу яблука, що котяться по саду, розумію: це мій найтепліший і найдивніший сон.
