Вернувся не сам
Тетя Марія поклала в’язання та прислухалась. Хтось візгрибався із замком у вхідних дверях. Звук був знайомий, але в таку пору вона нікого не чекала. Дев’ята година вечора, сусіди вже спали, а онука Олеся приїжджала лише на вихідні.
Замок клацнув, двері скрипнули. У передпокої почулися важкі кроки та чиєсь сопіння.
— Хто там? — гукнула Тетя Марія, хапаючись за палицю.
— Мамо, це я, — відповів знайомий голос.
Серце в неї стиснуло. Цей голос вона не чула вже півтора роки. Син Андрій пішов із дому після чергової пиятики й більше не з’являвся. Лише інколи присилав СМС, ніби живий.
— Андрійку? — несміливо покликала вона.
— Так, мамо, це я. Не лякайся.
Тетя Марія підвелася з крісла й, опираючись на палицю, пішла у передпокій. Включила світло. На порозі стояв її син, зарослий, у пом’ятій куртці та брудних джинсах. Виглядав він не дуже, але важливіше — був тверезий.
— Андрію! — вона обняла його, незважаючи на неприємний запах. — Сину, як же я сумувала!
— І я, мамо. Пробач мене, — він пригорнув її. — Знаю, що наробив.
Вона відіпхнулася й уважно поглянула на сина. Похудів дуже, очі запалі, але погляд був ясний. Не пиячив.
— Заходь, заходь, — заметушилася вона. — Сідай за стіл, я щось підігрію.
— Мамо, почекай, — Андрій взяв її за руку. — Я не сам прийшов.
— Як не сам?
Він обернувся до дверей і тихенько покликав:
— Заходь, не бійся.
З-за його спини визирнула маленька постать. Дівчинка років п’яти, у брудному рожевому сукенці й зношених сандаликах. Волосся світле, кучеряве, великі сірі очі дивилися налякано.
Тетя Марія ахнула.
— Хто це?
— Мамо, це Катруся, — Андрій поклав руку на плече дівчинки. — Моя донька.
— Донька? — Тетя Марія опустилася на табурет у передпокої. — Яка донька? Звідки?
— Довга історія. Давай спочатку дівчинку нагодуємо, викупаємо. Вона втомилася, ми їхали довго.
Катруся тісно притулилася до батька й мовчала. Лише великі очі бігали по кімнаті, оглядаючи незнайоме місце.
— Так, звісно, — згадалася Тетя Марія. — Дитинко, ти голодна? Хочеш поїсти?
Дівчинка кивнула, але від батька не відходила.
— Заходьте на кухню, — Тетя Марія, прикульгуючи, пішла попереду. — Зараз щось приготую.
Андрій посадив доньку за стіл і сів поруч. Катруся озиралася з цікавістю. Кухня в Теті Марії була невелика, але затишна. Квіти на підвіконні, мереживні занавіски, глечик з варенням на полиці.
— Мамо, є щось дитяче? Молоко, каша? — запитав Андрій.
— Молоко є, зараз підігрію. А кашу швидко зварю, — заметушилася Тетя Марія. — Гречану любиш, дитинко?
Катруся знову кивнула.
Поки бабуся готувала, Андрій розповідав доньці, де вони опинилися.
— Це дім твоєї бабусі, — говорив він тихо. — Тут я виріс. Бачиш, які квітки гарні? А завтра, якщо погода буде добра, покажу тобі двір. Там є гойдалки.
— А мама коли приїде? — вперше промовила Катруся тоненьким голоском.
Андрій занервував.
— Катрусенько, мама не приїде. Пам’ятаєш, я тобі казав?
Дівчинка опустила очі.
— Вона померла?
— Так, дитинко. Померла.
Тетя Марія, яка стояла спиною до них біля плити, здригнулася. Яка мати? Що сталося? Скільки ще сюрпризів принісе їй син?
Вона поставила перед Катрусею миску з кашею та склянку теплого молока.
— Їж, серденько. А потім викупаємось і ляжемо спати.
Катруся обережно спробувала кашу. Схоже, сподобалося, бо почала їсти з апетитом.
— Смачно? — запитала Тетя Марія.
— Угу, — кивнула дівчинка, набиваючи рот.
— Молодець. Їж, їж.
Андрій теж поїв, хоча апетиту в нього не було. Весь час поглядав на доньку, підправляв серветку, підсував ближче молоко.
— Андрію, — тихо сказала Тетя Марія, — нам треба поговорити.
— Знаю, мамо. Давай спочатку Катрусю покладемо.
Дівчинка вже ледве тримала очі відкритими. Дорога була важкою.
— Підем, сонечко, — Тетя Марія взяла Катрусю за руку. — Викупаємось і спатимемо.
У ванній вона допомогла дівчинці роздягнутися. Сукня була справді брудна, сандалики розлізлися. Під одягом виявилися худенькі рученята в синцях.
— Катрусю, це що таке? — обережно запитала бабуся, показуючи на темні плями.
— Впала, — коротко відповіла дівчинка.
— Часто падаєш?
Катруся знизала плечима.
Тетя Марія набрала ванну теплої води, посадила туди онуку. Та сиділа тихо, гралася піною, час від часу поглядаючи на бабусю.
— Як тебе звати? — рапТетя Марія погладила її по волоссю й прошепотіла: «Тепер ми з тобою завжди разом, моя донечко».
