Повернення з минулого: зрада та прощення
Я збирала речі, готуючись до переїзду до коханого чоловіка, коли різкий стук у двері перевернув усе догори дном. На порозі стояв мій колишній чоловік Богдан — людина, яка роки тому покинула мене заради іншої, розбивши моє серце й знищивши наше кохання. Його поява, наче привид із минулого, збурила старі рани, які, як я думала, давно загоїлись. Він прийшов із пропозицією, що похитнула моє життя.
Я стояла серед напівзгорнутих коробок у своїй квартирі в затишному містечку на березі Дніпра. Кожна коробка була шматочком минулого, яке я залишала позаду. Мої думки були про Ярослава — чоловіка, який терпляче допомагав мені зібрати себе докупи після зради Богдана. Ярослав не був ідеальним, але він був міцний, як дуб, і я знала, що можу на нього покластися. Стук у двері вирвав мене з роздумів. Він був наполегливим, викликаючи тривогу. Я нікого не чекала, тим паче його.
Відчинивши двері, я завмерла. «Богдан?» Переді мною стояв він — зморщений, зі зморшками на обличчі та смутком в очах, які колись були такими рідними. «Оленко, — почав він, його голос тремтів. — Можна зайти?» Першим поривом було захлопнути двері. Ця людина зруйнувала моє життя. Але, як не дивно, я відступила, впускаючи його до дому, який збиралася покинути назавжди.
Богдан увійшов, його погляд ковзнув по кімнаті, зупинившись на коробках. «Ти переїжджаєш?» — запитав він, хоча відповідь була очевидною. «Так, до свого чоловіка, Ярослава. Чого тобі, Богдане?» Згадка про іншого чоловіка змусила його зморщитися, але він швидко приховав це за блідою усмішкою. «Це… добре. Радий, що ти знайшла когось.» Напружена мовчанка зависла між нами, наче грізна хмара перед бурею.
«Оленко, — нарешті промовив він, — я б не прийшов, якби не був змушений. Знаю, що не заслуговую нічого просити після того, що зробив, але… мені потрібна твоя допомога.» Я скрестила руки, готуючись до найгіршого. «Яка допомога?» Він завагався, потім видихнув: «Жінка, заради якої я тебе покинув… вона померла два тижні тому. У мене залишилася донька, Оленко. Її звуть Марійка. Вона — все, що в мене є, але я не справляюся сам. Тобі потрібна ти.»
Чоловік, який колись розбив мені серце, тепер просив допомогти виростити його дитину. Гіркота наповнила мене. «Чому я, Богдане? Чому саме я?» — «Тому що я тебе знаю, — відповів він, у його голосі була розпач. — У тебе добре серце. Я не знаю нікого кращого.» Підлога ніби похитнулася. Я роки будувала своє життя знову, і ось одним стуком Богдан знову все зруйнував. Але тепер йшлося не лише про мене. Десь у цій історії була маленька дівчинка, невинна у помилках батька. «Я не знаю, чи зможу, Богдане, — прошепотіла я. — Але подумаю.» — «Дякую, Оленко. Це все, про що я прошу,» — сказав він, і в його очах блиснула іскра надії.
Коли він пішов, я зрозуміла — моє життя вже ніколи не буде колишнім. За кілька днів ми зустрілися в тихій кав’ярні на околиці міста. Я нервувалось, тереблячи серветку, коли вони увійшли. Богдан тримав за ручку маленьку дівчинку з великими, ясними очима. Моє серце задрижало. «Привіт, Оленко, — тихо сказав він, посад«Привіт, Марійко, – промовила я, і ці слова пролунали ніби крізь туман минулих болів.
