Повернення було пізнім: Оксана вже все вирішила
Ярослав з похмурим виглядом намотував на виделку локшину. Оксана, спостерігаючи за ним, намагалася не показувати тривогу, але все ж не витримала:
— Несмачно, Ярославе?
Він лише насупився і мовчки продовжив їсти.
— Я ж все зробила за рецептом…
— Нормально, — буркнув він, не дивлячись у вічі.
— Тоді в чому річ? Що трапилося?
Ярослав різко відкинув виделку, голосно видхнув і почав метушитися по кухні.
— Усе набридло! — випалив він. — Життя перетворилося на багно! Робота — дім — ти у халаті — каша — дитина. Це не життя, це каторга!
Оксана завмерла. Слова чоловіка боліли гірше за ляпаси. Він продовжував:
— Ти подився на себе! Була гарна, а тепер… — він замовк, підбираючи слова. — Господиня, та ще й якась змушена. У Ігоря дружина — вогонь: і у декреті, і спортзал, і гроші підробляє, і виглядає встигає!
— У них бабуся допомагає, а ти у вихідні висипаєшся. Мені просто немає коли, — тихо намагалася пояснити Оксана.
— Ось завжди у тебе причини! Факт у тому — ти просто сіла мені на шию й деградуєш. Мені потрібен простір! Перепочинок! Я з’їжджаю. Один. Не знаю, наскільки. Може — назавжди.
— А як же Богдан?
— Я платитиму, як навчено. Навідуватимуся також. Ти не залишишся без допомоги.
Ярослав підвівся. Оксана, ніби прокинувшись, кинулася йому напереріз:
— А мій перепочинок? Я не людина? Чому тільки тобі можна піти від клопотів?!
Він підійшов до неї впритул, у голосі — роздратування:
— Ти — мати! І крапка. Сиди зі своєю дитиною.
З цими словами він вийшов, залишивши за собою важку тишу. Оксана залишилася сидіти на кухні, обливаючись слізьми. У голові гуло: як жити далі? Так, Ярослав був холодний, але він хоч був. І підтримка, і стабільність — усе руйнувалося.
Він пішов, не попрощавшись навіть із сином. Було очевидно — прямував у свою холостяцьку хатину.
Першу ніч Оксана не зімкнула очей, але вранці, виснажена до межі, вирішила: не буде принижуватися й благати повернутися. Сама впорається.
І впоралася. Несподівано — стало легше. Не треба було прибирати за чоловіком, задовольняти його вигадки, прати гори білиз. Гроші Ярослав надсилав — економила, але вистачало.
Біль був лише моральний. Особливо коли побачила в мережі, як Ярослав веселиться з якоюсь жінкою, посміхаючись у камеру. Подруга намагалася її підбадьорити: «Такий тобі не потрібен». А потім приїхала мати — спеціально взяла відпустку. Мовчки допомагала, не осуджуючи, але інші скручувала кулаки при згадці про зятя.
З її приїздом Оксана ожила. Завітала до салону, оновила гардероб. Навіть усміхатися почала. Подарунки від матері нагадували: вона заслуговує на радість.
Ярослав, як і обіцяв, сина не відвідував. Лише на фото було видно, як гарно йому без родини. Оксана чекала, сподівалася, що він опам’ятається, але з кожним днем усвідомлювала: це був не чоловік, а боягуз, який втік від відповідальності.
Через три місяці в двері постукали. Ярослав. З речами. Виламувався, немов перейшов у славу.
— Привіт, кохана! Повернувся. Що у нас на вечерю?
Але Оксана перегородила прохід:
— Ти тут більше не живеш.
— Якщо? Я — чоловік!
— Вже ні. Я подала на розлучення. Чекай повістку. Дитину не відвідував, як обіцяв. Із речами допоможу — вони спаковані.
Ярослав розлютився:
— Я маю право бачити сина!
— Звісно. Через суд узгодимо графік. Я розповім, як ти три місяці не згадував про нього. І покажу твої фото з вечірок.
Він таки побачив Богдана. Той дивився на нього з недовірою. Ні радості, ні захоплення.
Ярослав сподівався, що дружина просто хоче його проучить. Але Оксана була непохитна. Підтримка матері, любов до сина, усвідомлення власної гідності — усе це зробило її сильнішою.
Тепер у неї з Богданом — нове життя. А Ярослав залишився з каструлями, які треба мити самому, і сорочками, які ніхто не прасує. ВідхідА через кілька років він побачив їх у парку — сміючуся Оксану з сином, який вже йшов до школи, і зрозумів, що саме це й було його справжнім щастям, яке він так легковажно втратив.
