Назавжди повернулася
Коли мати зібралася заміж, Олеся не заперечувала. Їй подобався мамин вибранець спокійний і врівноважений Богдан, який завжди гарно спілкувався з нею. До матері ставився з ніжністю та турботою. Все було добре, але пятнадцятирічна Олеся поставила умову:
Мамо, я не проти твого заміжжя, тим більше дядько Богдан чудова людина. Тобі самій буде сумно, адже я ж колись поїду вчитися до інституту. Але я переїжджаю до бабусі.
Як до бабусі? Як у місто? Тобі ж лише пятнадцять, ти ще неповнолітня! Як я залишу тебе без нагляду? мати була категорично проти.
Мамо, та чому без нагляду? Я житиму з бабусею, вона ж тебе сама виховала, то й за мною подивиться, якщо так боїшся, наполягала Олеся. До того ж я вже подзвонила бабусі, і вона рада, що я їду.
Так, зрозуміло. Без мене все вирішили, сказала мати, то чи з сумом, то чи з розпачем.
Мамо, повір, так буде краще для всіх. Хоч дядько Богдан порядна людина, але для мене він чужак.
Мати зітхнула й задумалася, але в цей момент задзвонив телефон бабуся Ганна Степанівна.
Привіт, доню! Ну що, домовилися з Олесею про переїзд? Я вважаю, що їй буде краще в мене. Ти ж знаєш, як я обожнюю свою онуку! Невже я не впораюся з майже дорослою донькою?
Так, мамо, я знаю, що ти обожнюєш Олесю, але ж серце материнське
Все буде добре, не хвилюйся, доню. Якось я впоралася з тобою, то й з Олесею нам буде добре. Я за нею подивлюся.
Мати закінчила розмову, а Олеся вже весело складала речі:
Мамо, не переймайся, все буде чудово!
Ганна Степанівна не була ніжним цвітом це була міцна жінка, колишня вчителька математики. Але й характер у Олесі був запальним. Бували між ними суперечки й незгоди, але Ганна Степанівна була мудрою ніколи не доводила конфлікти до крайності.
Бувало, посвариться з онукою, а ввечері того ж дня зайде до неї в кімнату, погладить по кучерявим волоссям і розповість казку чи якусь історію. А Олеся посміхнеться й засне, забувши про образи. Інколи ж ініціатором миру була сама Олеся, коли розуміла, що була неправою. Тоді вона купувала бабусі улюблені цукерки, вони пили чай, і мир відновлювався.
Так і жили, поки Олесі не настала пора їхати з міста. Вона сама так вирішила. Інститут закінчила тут же, влаштувалася на роботу, але зарплата виявилася малою. Колеги розповіли, що в Києві є велика компанія з чудовими керівниками, колегами й гідною оплатою.
Бабусю, не ображайся й зрозумій мене правильно. Я їду далеко, але ми завжди будемо на звязку.
Олесю, говорила бабуся, гладячи її по голові, чи справді тобі потрібно їхати так далеко? Невже тут тобі не знайдеться роботи?
Бабусю, я вже працювала тут, відповіла онука. І що? Спочатку був випробувальний термін, потім мене взяли спеціалістом найнижчого розряду з зарплатою в три тисячі гривень.
Але ти щойно закінчила інститут, досвіду немає. Усі так починають. Треба набиратися знань. Не варто їхати далеко де народився, там і згодився, переконувала Ганна Степанівна.
Але Олеся була непохитною. Вона так вирішила так і зробить. Їй хотілося відразу всього: цікавої роботи й більше грошей. Вона зібрала валізу й поїхала.
На новому місці їй справді пощастило. Влаштувалася на гарну посаду з хорошою зарплатою, навіть гуртожиток дали не треба знімати квартиру. Коли отримала першу зарплату, була у захваті. Радісна, після роботи зайшла до магазину й накупила солодощів, навіть улюблені цукерки бабусі. Але вечорі
