Повернення Коси: історія однієї любові, яка сильніша за біль
П’ять років тому, у спальному районі Черкас, моє життя змінилося назавжди. Це сталося в спекотний, звичайний день, коли за вікном я почула жалібне скигління. Подумала — кошеня. Підійшла до вікна, визирнула… і завмерла. У невеликій ямі, загорнутий у поліетиленовий пакет, благаюче скулив цуценя. Його просто викинули, як сміття.
Я вискочила на вулицю, коліна тремтіли. Спустилася в ту яму й тремтячими руками дістала його. Маленький, брудний, увесь у пилу, переляканий… Він притулився до мене, і я зрозуміла: він мій. Мій сенс. Моя доля. Я знала, що чоловік буде проти — адже й квартира орендована, і самі ледве зводимо кінці з кінцями. Але я не могла інакше.
Недалеко стояла стара «таврія» сусіда, давно забута і нікому не потрібна. Я випросила в нього ключі й влаштувала цуценяті тимчасовий дім. Назвала його Коська. З цього дня почалася війна — із сусідами, із чоловіком, із собою. Люди скаржилися, хтось намагався підкинути отруту. Чоловік був злий: «Ти весь двір проти нас налаштувала!» Але мені було байдуже. Лише би Коська жив.
Він ріс, чекав мене з роботи, грався, скулив уночі, коли я замикала машину. Бувало, о третьій ранку спускалася просто показати обличчя — щоб він заспокоївся. Він хапав мене за пальці, коли я простягала йому ковбаску. А якщо затримувалася, він ніколи не спав. Чекав. Чекав, поки я погладжую його, піднімусь додому… і тільки тоді засиляв біля машини.
Чоловік бурчав, ревнував: «Ти собаку любиш більше, ніж мене». А я вже не могла жити без Коськи. Коли я захворіла — він два дні нічого не їв. Сусід дзвонив із докором: «Що в тебе за хвороба? Він сидить під вікном, не їсть, не відходить, усе чекає…» Я не витримала — схопилася й, незважаючи на гарячку, побігла до нього.
Він полюбив наш двір, бігав за дітьми, підбігав до сусідів, виляв хвостом. Ті, хто раніше ненавидів його, почали підгодовувати потай. Він став частиною мого світу. Я боялася запізнитися — він чекав. Впізнавав звук мого авто, кидався назустріч, стрибав на руки, лизав обличчя. Тільки з ним я відчувала себе потрібною та коханою.
Він боявся мого чоловіка — хоча той ніколи його не бив. Мабуть, відчував холод. А вночі він сам ганявся за зграями безпритульних собак, захищаючи двір, як лицар. На мої дні народження родичі збирали кістки — знали, що саме Коська вечерятиме першим. Його знали всі. І всі любили.
А потім одного разу… я була на дні народження подруги. Веселилася, сміялася. І раптом — дзвінок. Голос тремтів: «Біжи додому… Коська…»
Я все кинула — торти, гостей, телефон. Бігла. І коли добігла — впала на коліна. Коська лежав біля під’їзду, порізаний, заливався кров’ю. З очей текла червона річечка, тіло було як ганчірка… Я кричала, плакала, не знала, за що хапатися. Ветеринара у нашому районі нема. Чоловік був у шоці, сусіди в розгубленості.
Коська не відгукувався, лише інколи стогнав. Кілька чоловіків віднесли його за будинок, де було тихіше. А я сиділа вдома, пила таблетки, ревла, молилася. Від ранку — побігла туди. Але його вже не було.
Сусіди сказали: «Вночі зграя знову прийшла. Він пішов… Пішов, щоб померти сам. Не хотів, щоб ти бачила його таким…»
Я знепритомніла. Мене приводили до тями, потім злягла. Температура, слабкість. Не їла, не говорила, не виходила. Дзвонили друзі, рідні. Ктось сміявся: «Та що ти, це ж просто пес!» Але Коська був не просто пес. Він був — усім.
На третій день чоловік, несподівано, наполіг: «Збирайся. Я тебе відвезу». Я відмовилася, але він наполягав. Думала — до парку везе, розважити.
Приїхали на дачу. Він обійняв мене й прошепотів: «Я не міг дивитися, як ти згасаєш. Я тебе люблю…» Я спробувала вимусити посмішку. І раптом… почула знайомий гавкіт. Я зірвалася з місця. І побачила — Коська! Він лежав на пледі, слабкий, але живий! Навіть не міг підбігти. Лише підняв голову й замахав хвостом…
Виявилося, тієї ночі чоловік пішов його шукати. Знайшов, напівмертвого, відвіз сюди. Покликав лікаря, зашили рани, зробили уколТепер у нашому новому будинку Коська бігає по двору, а його веселий гавкіт лунає на всю вулицю.
