У старому будинку на околиці села Вербівка, загубленого серед поліських лісів, пахло пилом і надією. Оксана, трясучись у старенькому автобусі по розбитій дорозі, відчувала, як їй нудно. Пилюка забивала легені, а серце стискалося від журби. Навіщо вона взагалі на це наважилась? Жити одною у сільській хаті, да ще й у її стані — справжнє божевілля. Але рішення було прийняте, і повертатися було нікуди.
Оксана хворіла вже третій рік. Останній візит до лікаря приніс слабку надію: лікування допомагало, але ніхто не знав, надовго чи ні. «З вашим діагнозом усе непередбачувано», — сухо сказав лікар. Оксана не сперечалася. Життя давно втратило смак. З чоловіком, Андрієм, вони жили під одним дахом, але стали чужими. Коли хвороба накрила її, він і зовсім віддалися, наче вже шукав заміну, щоб не лишитися наодинці. Кохала вона його давно, але тепер серце було пусте.
Але вчора відбулося щось, що перевернуло все. Повернувшись з лікарні, змучена, ледве переставляючи ноги, вона застала у їхній тісній квартирі п’яний розгул. Андрій, святкуючи початок відпустки, притягнув усіх своїх з бригади. Густий сигаретний дим, лайка, запах перегару заповнили кожен куток. Оксана пішла у парк, блукала годинами, але, повернувшись, знайшла лише сміття, порожні пляшки та хропучого чоловіка. Ввечері він, прокинувшись, потягнувся за новою порцією горілки. Оксана спробувала заговорити, але почула у відповідь лише грубість:
— Квартира моя, зрозуміла? Завод мені давав. Хочу — п’ю, хочу — гуляю. А ти тут ніхто!
«Хто я тут?» — думала Оксана, ковтаючи сльози. Її робота, скромна й низькооплачувана, не варта була того, щоб за неї триматися. «Завтра звільнюся і поїду, — вирішила вона. — У село, у батьківський дім. Хоч доживатиму свої дні в тиші, без п’яних криків».
Будинок зустрів її запахом старого дерева і сушених трав. Серце занило від спогадів. Після смерті матері вона була тут лише раз, на похоронах. Але хата виглядала охайно — мабуть, сусіди доглядали. Ключ, як у дитинстві, лежав під половицею ганку. Замок заскіглив, але піддався. Оксана увійшла, вдихнула запилений повітря і прошепотіла:
— Здрастуй, домівко.
Деревина відповіла скрипом, наче вітаючи господиню. Вона розчинила віконниці, впускаючи сонячне світло, і, переодягнувшись, пішла до криниці по воду. Там її зустріла сусідка Марія.
— Оксанко, це ти? — зітхнула жінка. — Повернулась! Мій Дмитро за домом доглядав, не даремно, виходить. Молодець, що приїхала. Приходь увечері, пообідаємо разом!
Оксана вимила вікна, прибрала пил, витерла підлогу до блиску. Дім ожив, наповнився теплом. Втома навалилася важким тягарем — хвороба нагадувала про себе. Але Оксана вирішила розтопити піч, щоб прогнати сирість. Ввечері, у сусідів, за простим обідом вона розповіла про своє лихо, а Марія, вислухавши, похитала головою:
— Приїхала — і правильно. Тут тобі раді, Вербівка — рідне. А що помирати зібралась — кинь! Влаштуєшся на пошту, у нас листоноша потрібен. Село невелике, обходити буде в радість. І до баби Тетяни сходи, вона трави дасть. Усі хвороби — від нервів, сама знаєш. А у нас тут спокій і благодать.
Оксана засинала з усмішкою, думаючи про доброту людей. Вранці її розбудила дивна енергія — бажання жити, творити, чого не було роками. Поснідавши, вона пішла влаштовуватися на пошту. Гроші зайвими не бувають, та й не хотілося сидіти без діла. Крокуючи селом, вона ловила погляди сусідів. Кожен зупинявся, усміхався, бажав здоров’я.
— Добрий день! — відповідала Оксана, відчуваючи тепло на душі.
Літо змінилося осінню. Робота листоноші стала радістю: неспішно обійти село, зазирнути у кожен двір, обмінятися словом. Повітря, чисте й п’янке, наповнювало легені. Оксана відчувала спокій, якого не знала в місті. Щоки їй порожевіли, обличчя стало свіжим, як стигла яблуня. Трав’яні напої від баби Тетяни допомагали: Оксана спала міцно, їла з апетитом, а слабкість відступала.
Хвороба відпустила. Оксана прожила у Вербівці ще багато років, оточена теплом рідної домівки та добрими людьми. Щастя, виявляється, не вимагає багато — лише мир у душі, затишок старих стін і відчуття, що ти потрібна. А хвороба? Вона справді була від нервів, як і всі лиха…
