**Щоденниковий запис**
Гарненька Марічка Бойко збиралась заміж. У групі всі знали красуня одразу піде під вінець, тільки хто ж думав, що її обранець їхній професор, доктор філології, який був давно та міцно одружений. Та кого це колись зупиняло?
Наїлась дурниць у тій своїй мережі! гарячилася бабуся Марічки. Дивись, що вигадала він же старший за твого батька!
Ну й що? пручалася онука, якій пестило самолюбство увага поважного вченого. Це ж тепер модно!
Ото й модно! Ще тату на лобі виведи «дура»! Тобі піде!
А може й виведу! сміялася дівчина. Якраз до весілля!
«От воно загублене покоління», сумно думала Галина Миколаївна, дивлячись на вертляву перед дзеркалом онуку.
Ти ж у нього вдома бувала! Чай пила! намагалася дістати до совісті бабуся. З дружиною знайома! Не соромно?
А чого мені соромитися? Я ж не винна, що він у мене закохався! А бувала, бо так прийнято допомагати студентам з дипломом!
Допомагати з дипломом Отримала допомогу і йди з Богом! А ти ж у їхнє ліжко вскочила! Душна ти, бабо Галю! закінчила Марічка. І старомодна, як нафталін!
Спати з чужим чоловіком це, по-твоєму, новітнє? То воно як називається? І не кажи, що кохаєш не повірю!
Марічка фуркнула і пішла до себе. Наступного дня закоханий професор запросив її на ювілей колеги. Це був їхній перший вихід разом треба ж колись починати! Вони вже жили в орендованій квартирі: вчений нещодавно пішов від дружини.
У кафе, побачивши гарненьку Марічку поруч із лисим Богданом Степановичем, професори й доценти трохи здивувалися. Особливо їхні дружини усі ж були знайомі з його колишньою, Людмилою.
Оце номер! перешептувалися тітоньки. Може, дочка?
Але Марічка поводила себе однозначно клала руку йому на стегно. Для дочки занадто сміливо. Професор же нічого не помічав, бо був щасливий.
Почалися танці. Він не відпускав дівчину, а потім її запросив син ювіляра. І поки Богдан Степанович дивився на їхній занадто близький танець, до нього підійшов колега:
Ну, і що ти з нею робитимеш? Вона ж тупа, як пробка! На це ти проміняв свою Людку?
«Заздрить», подумав професор. Адже в них усіх дружини давно не ягідки, а в нього свіжий персик!
Музика заграла швидше. Юбка Марічки піднялася, і стало здаватися, що під нею нічого нема. Жіноча половина залу заворушилася. Богдан Степанович зрозумів треба тікати, поки не почали бити. Він вивів Марічку, яка ще хотіла танцювати.
Тоді вперше йому спало на думку: може, він поспішив? Може, не варто було так різко розводитися? Адже Людка ніколи б так не поводилася, хоч у молодості була не гніша.
Дні йшли. Професор працював, а Марічка, яка вже закінчила навчання, чекала його вдома. Вона не готувала вони їли у кафе. Вона тягла його на ковзани, а його тіло вже не слухалось.
А потім він повернувся з роботи і ні Марічки, ні її речей. На телефон прийшло SMS: «Пішла до Ігоряка. Пробач».
Богдан Степанович сів на диван. В голові була лише одна думка: «Хорошо, що ковзани більше не треба шнурувати». І це було навіть приємніше, ніж болісно.
Він подзвонив Людмілі:
Я заїду?
За речами? Я зберу.
Ні Я вирішив повернутися.
Не повертайся. Немає чого.
Я зрозумів кохаю лише тебе.
Богдане, друже, не говори красиво, відповіла вона й поклала слухавку.
Професору було соромно. Він згорт
