— Оленко! Де ти? Оленко! — Марійка вбігла в хату, окинула оком порожню світлицю й вискочила на ґанок, цокотячи підборами та грюкаючи дверима. — І де її шукати? — Від розпачу й нетерпіння вона тупнула ногою.
З-за рогу хати з’явилася невисока дівчина з пластмасовим тазом у руках.
— Ну нарешті. Кричу-кричу тобі… — Марійка збігла з ґанку до подруги.
— Білизну в городі розвішувала. А що трапилося? — Олена поставила таз на призьбу.
— Трапилося. — Марійка блиснула каріми очима з-під густої чорної чубки.
Вона хотіла помучити подругу, не викладати одразу новину, але не втрималась, випалила на одному подиху:
— Микола повернувся.
— Правда? — В очах Олени недовіра змінилась радістю, розгубленістю і знову недовірою.
— Та не брешу я. Сама бачила. Мати навряд його відпустить, теж сумувала.
— Ходімо, — сміючись, сказала Олена й перша кинулась з двору.
Сонце щедро заливало село теплим світлом, річка вилася в зарослих берегах, а весь світ був чудово гарним. Але Олена нічого не помічала навколо. Серце вибивало радісно: «Миколо! Миколо!» — у очікуванні довгожданої зустрічі з коханим.
— Дивись, він онде! — Марійка схопила Оленину руку.
Назустріч їм йшов Микола у військовій формі. Побачив дівчат і побіг до них.
Радість затопила серце Олени, вона відірвалась від місця й кинулась назустріч, впала в його обійми, пригорнулась усім тремтячим тілом.
Марійка стояла осторонь і з заздрістю дивилась на зустріч закоханих. Їй теж подобався Микола, але він, крім Олени, нікого не помічав. Закінчив школу на два роки раніше, залишився в селі допомагати батькам. Господарство у них велике, жили з продажу врожаю, молока й м’яса. Через рік Миколу забрали в армію.
«Що він знайшов у цій Олені? Я ж красуня за неї. Чому все їй?» — думала заздрісно Марійка, нервово кусаючи губи. На очі набігли зрадливі сльози. Вона побігла додому, кинулась на ліжко, втулилась у подушку й дала волю сльозам.
— Що трапилося? — з кухні вийшла мати.
— Нічого, — відрізала Марійка.
— Ну-ну. Заздриш? Думаєш, на твій вік женихів не вистачить? Он Лесь, очей з тебе не зводить, заробляє добре, статний, хата своя.
— Мам! — Марійка заридала ще голосніше. — Я поїду. Отримаю атестат і поїду. До обласного центру.
— Що вигадала. Чекають там на тебе, як же. Ні, доню, де народився, там і згодився. Поїдеш, а вони залишаться… — обережно почала мати.
«Ні, ні. — Марійка підвела голову з подушки. — Я красуня, у мене фігура краща. Оленка народить — розпливеться. Треба щось придумати. Головне — не залишати їх самотніх». Сльози висихли на очах.
— То-то ж, — схвально сказала мати й повернулась у кухню.
Незабаром прибігла Олена. Марійка побачила, яким щастям сяють її очі, і серце знову стиснулось від заздрості. Вона насилу посміхнулась.
— Чого так швидко розійшлися? — Не змогла приховати злорадства Марійка.
— Зараз усі родичі зберуться, святкуватимуть повернення. А вечором Микола на танці прийде. Ой, Марієчко, я така щаслива! А ти чого така? — спитала Олена, не розуміючи настрою подруги.
— Не буду заважати вам. Та й нема в чому мені на танці йти. Знаєш же, що в матері грошей на нову сукню не випросиш.
— Я дам тобі свою, ту, що тобі подобалось. Я поправилась, воно мені мале стало, а тобі якраз буде. Ходімо до мене, приміряєш, — запропонувала Олена.
Марійка ледве стримала вигук радості. Вона довго крутилась перед дзеркалом у Олениній кімнаті, милуючись собою. Сукня сиділа, н— Не жалко? — сумніваючись запитала вона.
— Анітрохи, — легко відповіла Олена й обняла подругу. — Бережіть. А мені треба вечерю готувати.
— До вечора! — Марійка чмокнула подругу в щоку й побігла додому.
Вечором Олена зайшла по Марійку, і вони разом пішли до клубу.
З вікон цегляної будівлі привабливо лився яскраве світло, лунала музика. У центрі залу вже танцювали кілька дівчат. Двоє хлопців грали в більярд у кутку. Олена пошукала Миколу.
— Нема його. Ходімо танцювати. — Марійка вийшла на середину залу, весело закрутилась, піднявши руки догори, не забуваючи поглядати на двері — чи не йде Микола.
Коли затихла ритмічна музика, вона вийшла надвір, обмахувала розчервоніле обличчя руками. На початку червня вечори ще прохолодні. Марійка здригнулась від холоду. Убік курив Лесь.
Марійка довго вдивлялася в темніючі сутінки, доки не побачила Миколу. Впізнала його по формі. Не роздумуючи, вона зійшла з ґанку й підійшла до Леся, обхопила його шию руками. Її світле плаття добре виділялось у сутінках.
— Ти чого, Марієчко? — здивовано спитав Лесь.
Замість відповіді Марійка раптом вчепилась у його губи. Лесь не знітився, обняв дівчину. Коли вона відштовхнула його й оглянулася, Микола швидко йшов геть. Недовольний Лесь знову притягнув Марійку, простягнувся до неї губами.
— Та йди ти! — сердито крикнула вона на хлопця й побігла до клубу.
Усе вийшло навіть краще, ніж вона планувала. Сукня зіграла з Миколою злий жарт. Напевно, подумав, що це Оленка з кимось цілується. Не бути весіллю!
— Миколи не бачила? — спитала Олена, коли Марійка зайшла до залу.
— Бачила. Він потоптався біля дверей і пішов. Ходімо танцювати.
— Як пішов? — Олена кинулася до виходу.
А Марійка, наче ні в чому не бувало, приєдналася до танцюючих.
Олена наздогнала Миколу біля самої хати.
— Постривай! Чому ти пішов? — Вона вхопила його за руку.
— Чекала, значить, мене, сукню придивляла? Ось і надівай її для того, з ким цілувалась, — прошипів крізь зуби Микола, вирвав руку й пішов у хату.
Олена нічого не розуміла. Стояла, опустивши руки. Потім побрела додому. Наступного ранку вона прийшла до Миколи.
— Добридень, тітко Галю, — привіталась з його матір’ю.
Та кинула на Олену похмурий погляд.
— Не знаю, що ти наробила, але Микола учора прийшов сам не свій. Сказав, весілля не буде.
Олена кинулася до Марійки. До кого ж звернутися, як не до подруги? Плачучи, розповіла їй усе.
— А давай до тіти Варвари зайдемо. Вона вміє ворожити. Їй досить поглянути на людину, і вона вже все знає. Може, в Миколи там наречена залишилась?
— Ні. — Олена підвела заплакане обличчя, заперечливо замотала головою. — Не міг він. Я знаю, відчуваю… — І знову заридала.
Дівчата прийшли до старої хатини на околиці. Сходинки східців скрипіли під їхніми ногами. Олена зупинилась.
— Я не піду.
— Та чого ти? — Марійка схотіла взяти подругу за руку, але та відвела руки за спину й кинулася геть.
Марійка хотіла наздогнати її, але почула за спиною низький голос.
— Передумала?
Повна жінка стояла в дверях. Фартух, зав’язаний під самою грудьми, випирався на животі. Сіде волосся стирчало з-під квіткового хустки, а чорні очі свердлили Марійку. Дівчина здригнулась.
— Заходь, коли прийшла, — сказала Варвара й зникла у дверях.
Марійка увійшла слідом і опинилася в напівтемній кімнаті з низькою стелею, де стояв міцний запах ладану й трави.
— Сідай, — жінка кивнула на стілець.
Марійка обережно сіла на край. Варвара — навпроти. Під її вагою стілець жалібно заскрипів.
— Втекла подруга? Злякалась?
— Так… Я… — заблеяла Марійка.
— Мовчи. Усе й так бачу. Заздриш подрузі? Відібрати в неї кохання вирішила? Тільки щастя не буде. Через десять років помреш, а вони все одно будуть разом. Але ти ще можеш усе змінити. — Варвара прожирала Марійку очима.
Їй затрясло. Вона зірвалась зі стільця й кинулася геть із хати.
— Що вона тобі сказала? Тебе аж трясе, — спитала Олена, яка чекала подругу біля сусідньої хати.
— Усе добре! — Марійка подивилася на Олену й спробувала посміхнутися, але замість усмішки вийшов хижий оскал.
Микола не приходив, Олена сама уникала Марійки. Вона плакала й гаслила, як багаття без дров.
— Я подзвонила сестрі. Складеш іспити й поїдеш, поживеш у неї. Інакше зовсім загинеш від любові своєї. Одні очі лишилися, нічого не їси. Так і до сухот недовго. Зоря допоможе влаштуватися на роботу. А там побачимо. З очей геть із серця дурні, — сказала мати, стомлена стА через роки, коли вже сиві голови Олени та Миколи схилились над онуками, вони інколи згадували ту історію, і їм здавалося, що саме доля, а не людські інтриги, звела їх разом назавжди.
