У той вечір вона зрозуміла, що чоловік бреше. Не по інтонації, не по словах — по його мовчанню. Микола завжди вмів мовчати з достоїнством: із довгою паузою, із поглядом, ковзаючим кудись убік, із ледь помітною тінню втоми на обличчі. Це мовчання можна було прийняти за роздуми, за внутрішню глибину. Але цього разу воно було іншим — крихким, гострим, наче маска, під якою билося щось живе, незграбне, неспроможне сховатися.
— Знову затримався, — кинув він, не дивлячись їй у вічі, і його голос наче спіткнувся об невидиму стіну.
— Де був? — запитала вона тихо, ледь не шепотом. У її голосі не було ні докору, ні підозри — лише легкий дотик до того, що давно шкрябало її зсередини.
— На роботі. У Олега. Проєкт обговорювали. Ти ж у курсі.
Вона була в курсі. Але знала й інше: Олег із дружиною та дітьми вилетів у Карпати. Вона бачила його сторіс, чула його сміх у голосових повідомленнях. Не стала уточнювати. Не почала сперечатися. Все стало кришталево ясно.
— Звісно, — відповіла вона, прибираючи зі столу чашку. Рух був надто плавним, майже автоматичним — ніби у людини, яка раптом побачила більше, ніж хотіла.
Пізніше вони лягли спати, як завжди — спиною до спини. Він заснув швидко, навіть захрапів, ніби нічого не змінилося. А вона лежала, дивлячись у темряву, і відчувала, як у грудях росте брила — не від ревнощів, не від страху, а від чогось нового, важкого усвідомлення. Воно було повільним, в’язким, як крапля, що застигла перед падінням. Це не було раптовим одкровенням — скоріше, тихою згодою з неминучим. Наче хтось всередині прошепотів: «Ось воно. Тепер ти знаєш».
Наступного дня вона купила квиток до Житомира. Без плану, без причини. Сказала Миколі, що їде до сестри. Він кивнув ще занадто поспішно, із полегшенням, яке не встиг сховати. Її відсутність його не лякала — і це лише додало їй рішучості.
Житомир зустрів її холодним вітром і запахом мокрого асфальту. Місто здавалося сонним, ніби не хотіло прокидатися. Вона зняла кімнату у літньої жінки з втомленими очима та голосом, наче стертим часом. З вікна виднілися голе дерево й облуплена стіна, на якій хтось накреслив: «Живи, поки серце б’ється».
Три дні вона блукала вулицями. Не телефонувала, не писала. Телефон лежав у сумці на беззвучному, як непотрібна річ, до якої вже не хочеться доторкатися. Вона пила каву у невеликих кав’ярнях, де пахло ваніллю і самотністю — тою самою теплою, затишною самотністю, яка обіймає, а не ранить. Дивилася на людей: на тих, що поспішали, сміялися, несли сумки, чекали когось. У кожному обличчі вона бачила відображення себе — тієї, якою була колись: із палаючими очима, відкритим серцем, із вірою у завтрашній день.
На четвертий день вона прокинулася із легкістю, ніби скинула стару шкіру. Тіло було невагомим, наче відпочило не за ніч, а за роки. Вона вийшла на вулицю, стискуючи в руці паперовий стакан із кавою. Ранок був тихим, без обіцянок, але сповненим життя. І раптом вона зрозуміла: можна не повертатися. Можна не бути тією, кого чекають, кому треба відповідати. Можна бути просто собою.
Можна поїхати далі — не до Лондона чи Токіо, а до Луцька, Чернівців, Полтави. У міста, де ніхто не знає твого імені й не ставить запитань. Просто їхати, доки не зітреться минуле. Доки не залишиться нічого, крім тебе — без ролей, без «дружини», без «сестри», без масок і чужих очікувань. Просто людина. Жінка. Жива. Зі своїми помилками, страхами, мріями.
На вокзалі вона купила квиток до Вінниці. Потім — до Тернополя. Далі — як вийде. Вона спала у поїздах, притулившись чолом до холодного скла. Їла пиріжки на перронах, пила чай із пластикових стаканчиків. Писала у зошит — думки, фрази, уривки спогадів. Читала Сосюру, перечитувала Українку, підкреслюючи рядки, що били у серце. Іногда плакала. Іногда сміялася. Іногда просто дивилася у вікно, і з кожною станцією їй здавалося, що вона скидає зайве. І залишається головне — вона сама.
Минуло сорок два дні.
Вона повернулася до Києва на початку квітня. У квартиру, де пахло пилом і забутим минулим, як у старому музеї. Все стояло на своїх місцях, але здавалося вицвілим: штори, посуд, книжки на полиці. Микола сидів на кухні, наче не вставав увесь цей час. Той самий погляд. Ті самі паузи. Ті самі тіні в очах, ніби часі тут застиг.
— Де ти була? — запитав він із тією ж невпевненістю, за якою завжди ховалася брехня.
— Шукала себе, — відповіла вона. — І, здається, знайшла.
Він замовк. Його руки лежали на столі — напружені, нерухомі. Але вона більше не чекала відповіді. Не чекала нічого.
Тієї ночі вона зібралаВона вийшла з дому, не озираючись, і перший раз за довгі роки відчула, як вітер цілує їй обличчя, немов старий знайомий, що чекав на неї.
