Чоловік пятдесяти років: Повернутися до рідного дому, де тебе ніхто не чекає
Я ніколи не думав, що я чоловік у пятдесят, технарь до кісток, мовчазний, замкнений, навіть похмурий, як колись казала моя дружина, сяду за компютер не для роботи, а щоб вилити свої думки у листі, сповненому болю й туги.
Шістнадцять років тому я поїхав за кордон у пошуках кращого життя. Швидко влаштувався, обжився, перевіз до себе дружину та дітей. А незабаром після цього не стало батька. Мати залишилася сама в нашому старому будинку, загубленому серед пагорбів глушини під Києвом.
Вона ніколи не скаржилася, не кидала мені докорів, не натякала, що їй потрібна допомога я ж єдиний син. Ми часто дзвонили одне одному, і кожного разу вона запевняла, що в неї все добре, що вона ні в чому не потребує. Лише одне питання, тихе й обережне, видавало її справжні почуття: «Скоро приїдете?» У цьому простому «скоро» крилася вся її туга, вся самотність, яку вона намагалася від мене приховати.
Чесно кажучи, я піклувався про неї. Думав про неї постійно, не кинув, не забув ні на хвилину. Але гріх мій великий, і він важким каменем лежить на душі: я не стримав даного їй слова.
Щороку я приїжджав в Україну у серпні у той час, коли моя фірма йшла у відпустку. Це був наш час, священний, як обряд. Ми з матірю їздили до друзів і далеких родичів, відвідували місця, де колись вона була щаслива з батьком у далекій молодості. Коли роки почали брати своє, я возив її по лікарях, санаторіях, дбав про її здоровя. Ми ходили у кінотеатри, гуляли старими вуличками, запрошували гостей до нашого невеличкого дому. Вона пестила мене домашніми пиріжками з яблуками та корицею, борщем з грибами смаками дитинства, які я не забуду ніколи.
На прощання вона завжди проводила мене до калітки біля дому, але ніколи не їздила на вокзал чи до аеропорту. Я знав чому вона не хотіла, щоб я бачив її сльози. А я, дурень, кожного разу клявся їй, що ось-ось повернуся, що спробую приїхати на Різдво чи хоча б на Великдень, а не тягнути до наступного серпня. Ці обіцянки я не виконав, і тепер провина розїдає мене зсередини, як іржа.
Так, я приїхав на початку грудня минулого року. Але не для того, щоб обняти її, вдихнути запах її знаменитих пиріжків, почути, як вона, посміхаючись, кличе мене до столу з гарячою кавою та медом. Я приїхав, щоб провести її в останню путь.
Єдине, що гріє душу в цьому холодному кошмарі, вона пішла тихо, уві сні, без мук і довгих хвороб, як праведниця. Але це не знімає з мене тягаря, не заглушає крик совісті, не відбирає відчуття, що я залишився сам у цьому світі, загублений і осиротілий.
І ось я знову тут, у серпні, як завжди. Кроки мої глухо лунають у тиші, коли я підходжу до старого дому. Ключ тремтить у руці, замок клацає, двері скриплять, відчиняючись у порожнечу. Ні шепоту кроків у коридорі, ні запаху смажених баклажанів чи варення з порічок, що завжди висів у повітрі. Тиша давить на вуха, і здається, що дах ось-ось впаде мені на голову, поховавши під собою всі спогади.
Минули дні, перш ніж я наважився доторкнутися до її речей. Але так і не зміг нічого зрушити ані стосок акуратно складених газет, ані її вязану хустку на кріслі, ані стару фотографію на комоді. Усе залишилося так, ніби вона ось-ось повернеться й спитає, чому я затримався.
Хочу крикнути синам, що живуть далеко від батьків: повертайтеся до них, як би важко не було! Тримайте слово, яке дали, навіть якщо життя завертить вас у вирі справ і клопотів. Бо настане день, коли у вас будуть і час, і гроші, і сили, але того, заради кого ви все це збирали, вже не буде. І немає нічого страшнішого, ніж стояти перед зачиненими дверима рідного дому, знаючи, що за ними лише холод і порожнеча.
Повірте, це не просто біль. Це удар, від якого не оговтатися. Це луна кроків у порожньому коридорі, це запах замерлого вогнища, це усвідомлення, що ти запізнився назавжди.
