**Повернення на чужий поріг**
Оксана співала від щастя — тепер у неї була власна квартира. Не куток у буркотливої господині, не кімната в комуналці, а справжня двокімнатна у звичайному спальному районі Львова. Без Надій Степанівн, що вимикають світло о одинадцятій та кричать під дверима: «Не галасуй, бо сусіди скаржитимуться!» Без наставниць, які стежать за кожним кроком. Лише вона та вільне дихання дорослої людини.
Квартиру допомогли купити батьки, продавши старий дім покійної тітки. Оксана зробила ремонт, обставила все як їй подобається та запросила подругу Марійку на новосілля. Сиділи, сміялися, пили чай із тортом. Потім Оксана вирішила провести Марійку до виходу. Відчинили двері, вийшли у під’їзд — і раптом помітили на сходах жінку. Та сиділа на східцях, акуратно їла бутерброд, а поруч лежала потерта сумка.
— Вибачте, а ви хто? — здивувалася Оксана.
Жінка зніяковіла, ковтнула.
— Я… Ганна Яківна. Я тут раніше жила. Ваша квартира… це ж моя колишня?
Оксана впізнала її — так, саме ця жінка продала квартиру кілька місяців тому.
— Що ви тут робите?
— Розумієте, дівчатка… — очі Ганни Яківни наповнилися сльозами. — Мені більше йти нікуди…
Подруги переглянулися. Ганна Яківна розплакалася та розповіла.
Після розлучення вона сама виховувала сина — Богдана. Усе йому, усе заради нього. Він виріс добрим, відповідальним. Навчався, влаштувався на роботу, одружився з активною дівчиною — Іринкою. Спочатку було добре. Вони переїхали до його трикімнатної квартири, а Ганна Яківна залишилася сама. Потім народився онук — Тарасик. Потім — Оленка. А через роки Іринка з Богданом запропонували: «Продавай квартиру, живи з нами. Будет легше». Мовляв, ти все одно проводиш час із дітьми.
Вона погодилася. Обіцяли половину грошей їй на рахунок, половину — собі. Але кошти так і не надійшли.
Жити з молодою родиною виявилося нестерпно. Діти — від ранку до ночі. Іринка — на роботу, Богдан — в офіс. Готування, прання, прибирання, догляд — усе на ній. При цьому виховувати дітей не дозволялося — тільки годувати, годувати й мовчати. Жодного слова навперейми.
Коли вона поскаржилася на здоров’я, Богдан лише сказав: «Мамо, ти ж справляєшся. Діти здорові, Іринка задоволена, я можу спокійно працювати. Це щастя — жити всім разом».
Ганна Яківна виснажувалася до сліз. Влітку, коли родина поїхала на море, вона сказала, що відвідає подругу, а насправді просто блукала містом, ночувала біля річки, на лавочках. А сьогодні раптом прийшла до будинку. Не знала навіщо. Просто потягнуло.
— Я навіть подумала — може, залишитися тут наночі, на даху… — сумно промовила вона.
Оксана з Марійкою не втримали емоцій.
— Так не можна! — обурилася Марійка. — Ви ж не самотня! Ходімо до Оксани, там і переночуєте.
— Та незручно… — засоромилася жінка.
— Жодних «незручно»! — сказала Оксана.
Вдома за чаєм Марійка, за фахом юрист, обережно розпитала Ганну Яківну: куди поділися гроші за квартиру?
— Богданко сказав, що покладе половину на депозит… — прошепотіла вона.
— На ці кошти можна придбати однокімнатну, — твердо відповіла Марійка. — Ми з Оксаною допоможемо.
За місяць Ганна Яківна заїхала до нової, маленької, але своєї квартири. У тому самому будинку, тільки інший поверх. Що саме Марійка сказала Богдану — ніхто не знає. Але він заплатив.
Іринка з бабусею спілкуватися перестала. Онуки приходили до неї чергою — самі.
А Ганна Яківна знову посміхалася. З Оксаною вони подружилися, разом ходили до театру й на виставки.
— Ось що я зрозуміла, — якось сказала Марійка. — Старість зустрічати треба у своїй хаті. Інакше — легко залишитися навіть без даху над головою.
Оксана кивнула:
— І головне — не мовчати, коли тебе запроторюють у кут.
