Повернення в місто зради
Оксана помішувала вареники на кухні, коли телефон на столі різко дзинькнув. Повідомлення було від її найкращої подруги — Марічки. «Приходь у кав’ярню, треба поговорити», — сухо світилися слова. Оксана одразу ж спробувала передзвонити, але та не брала. Щось стиснуло в грудях, але дівчина вирішила: треба йти. Швидко вимкнула плиту, перевдягнулася й за півгодини вже стояла в залі їхньої улюбленої кав’ярні. За кутовим столиком сиділа Марічка. А поруч — Тарас. Чоловік Оксани. І їхня поза не залишала сумнівів.
— Марічко? Тарасе?! — голос Оксани тремтів, як і руки.
Марічка, навіть не кліпнувши оком, сіла Тарасові на коліна й нахилилася до нього. Тарас спробував підвестися, але Оксана вже розвернулася й вийшла.
Ця сцена стала останньою краплею. До того були й підозри, й дивні речі, й ночі, коли Тарас «затримувався» на роботі. Але те, що у зраді брала участь її подруга з дитинства — розбило все. І серце, і довіру.
Вони з Марічкою виросли разом у тихому провінційному містечку. Марічка була сиротою — мати зникла, батька не знала. Її виховувала мовчазна бабуся. Оксана ж була улюбленою донькою у щасливій родині. Батьки часто брали Марічку з собою — на прогулянки, в кіно, на ярмарки. Та прикипіла до них, як рідна. Усе дитинство — одне велике «ми»: ми лазили по вишнях, ми грали в хованки, ми разом мріяли вирватися у велике місто.
І Оксані це вдалося. Медичний університет, весілля з Тарасом — сином заможного підприємця, квартира, робота лікарем. Марічка залишилася в містечку, продавала взуття. Але коли Оксана запропонувала подрузі переїхати, та, не роздумуючи, погодилася. Тарас навіть сам допоміг знайти їй орендне житло.
Оксана тоді не знала, що потай вони з Тарасом вже спілкувалися. Що він зустрічав її на вокзалі. Що за її спиною почався роман. Усе спливло пізніше. Спочатку — дивна відчуженість чоловіка, потім — повідомлення від Марічки з запрошенням у кав’ярню, а далі — сцена, яку не викреслиш із пам’яті.
За місяць Тарас подбав за розлучення. Марічка заселилася в їхню з Оксаною квартиру. Оксана, стиснувши зуби, повернулася в рідне місто. Влаштувалася в місцевій лікарні терапевтом, зняла кімнату. Там її й знайшов головний лікар із пропозицією очолити відділення — колишній завідувач йшов на пенсію.
Одного разу на обході Оксана зустріла нового пацієнта — поважного чоловіка з добрими очима. Борис Іванович. Його обличчя здавалося знайомим, але вона не могла згадати, звідки. Пізніше, під час розмови, він раптом усміхнувся:
— А ви не та дівчинка, яку я колись врятував, коли вона падала з яблуні?
Оксана завмерла — спогад спалахнув миттєво. У дитинстві, повертаючись із школи, вони з Марічкою полізли на старе дерево. Вона зачепилася спідницею, перелякалася… А потім — сильні руки підхопили її просто з гілки. І голос: «Навіщо лізла? Небезпечно ж».
Тепер цей голос знову звучав поруч. І в ньому був спокій, який вона давно не відчувала.
За пару тижнів Борис запросив її відсвяткувати виписку. Спочатку вона вагалася, але потім погодилася. А далі — усе пішло, ніби само собою. Вони зблизилися, стали бачитися частіше. А незабаром — одружилися.
Зараз Оксана живе з Борисом у великому будинку за містом. У них ростуть сини-близнюки. Її батьки щасливі. А життя нарешті набуло сенсу.
А Марічка? Вона повернулася в провінцію й живе в квартирі бабусі. Тарас швидко охолов до неї й виставив за двері. Кажуть, тепер вона працює в овочевій крамниці. Сумна й зла. А бумеранг, як відомо, повертається. І б’є нещадно…
