Той вечір розділив життя Олени на «до» та «після».
— Розумієш, Лено, я зустрів іншу. Ми з нею ідеально підходимо одне одному. Романтика! Не те, що в нас з тобою: раз на місяць, та й то за наполяганням, — сказав Олег, знімаючи з пальця обручку.
Він говорив це з якоюсь зневагою, ніби проблема була лише в ній. Олена слухала мовчки. Не благала, не плакала, не тримала. Відпустила.
— Ділити ми нічого не будемо. Квартира моя, добрачна, машина теж. Пса тим більше не віддам. Хоч і завели у шлюбі, це моя віддушина, — холодно додала вона.
— Та мені байдуже на нього. Бери. А от машину з квартирою я б поділив.
— Якби ти за них платив, — перебила Олена. — А так — не сором.
Олег щось пробував доводити, але врешті пішов. А вона залишилася — з псом, Барсіком, і з бажанням помститися. За все.
Олена важко переживала зраду.
— Навряд чи я тепер комусь довірятиму, — ділилась вона з подругою.
— Я взагалі не уявляю, як ти могла його так легко відпустити. Треба було проучити.
— Як?
— Тримати, доки сам не зв’яне, а потім викинути.
Олена лише знизала плечима.
— Помста — та страва, яку подають холодною. Почекай, скоро він з’явиться.
— Чому ти так думаєш?
— Бо ви разом сім років, а ця Марічка — просто захоплення з тренажерного залу. До того ж на 15 років молодша. Скоро Олег зрозуміє, яку помилку зробив.
Так і сталося.
Не минуло й трьох місяців, як Олег знову з’явився.
— Ти вдома? Я проїжджаю повз, треба заїхати.
— Нащо?
— Залишив у тебе улюблений парасоль. Осінь на дворі, він мені потрібен.
— Ну, забирай… — Олена не заперечувала, дозволяла колишньому приходити й перевіряти шафи на предмет речей, які він міг забути. Бачила, як він мучиться, шукаючи привід затриматися.
Коли речі були винесені до останнього цвяха, Олег знайшов нову причину:
— Лено, я зараз приїду. Чекай.
— Ще щось забув? — здивувалась Олена, потираючи руки від задоволення, що колишній поводиться так, як і передбачала подруга.
— Барсіка давно не бачив. Скучив. Він теж, певно, скучив.
— Барсік? За тобою? Та ну! Хіба собаки й жінки чекають на тих, хто їх зрадив?
— Все одно заїду. Марічка замкнула двері на ключ, якого в мене немає, і поїхала на фітнес-турнір. Мені до завтра треба десь переночувати.
— Їдь у готель.
— Але… можна я хоча б пообідаю?
— Гаразд, — змилосердилась Олена.
Олег приїхав.
— У тебе така картопля з грибами… Я б за неї душу віддав! — хвалив він страву колишньої дружини. — У Марічки все якесь… без смаку. Вона ж постійно на дієті. Я попросив картоплі смаженої, так вона накричала! Каже, я товстий…
Олена сміялась. Колишній чоловік виглядав жалюгідно. За три місяці «щасливих» відносин він не просто схуд — він зів’яв. І це додало йому ще десяток років.
— Їж. Тобі б, навпаки, потрібно набрати, — сказала Олена, відрізаючи Барсікові шматок м’яса. Олег з заздрістю спостерігав, як її пес живе краще за нього.
— Тобі час, — сказала Олена, коли Олег наївся й влаштувався перед телевізором, як колись.
— Дай хоч трохи відпочити! У мене стільки часу не було такого гарного вечора!
— У мене справи є, окрім тебе.
— Та невже?! — Олег прижмурився. Він не міг повірити, що його Оленка, «вірна жінка», могла хоч когось знайти.
— У мене побачення, — спокійно сказала Олена, спостерігаючи за його реакцією.
— З ким?
— Не твоя справа. Звільни місце. І диван. Він нам знадобиться.
Олега як громом побило. Але довелося зібратися й іти. Він сподівався, що Олена за старою пам’яттю «нагодує» його не лише вечерею, а й ласкою.
Збираючись, він все ж прокоментував:
— Брешеш, Лено. До тебе ніхто не прийде.
— Чому це?
— Якби прийшов — давно б кран полагодив. Нормальний чоловік не залишить так жити кохану жінку.
— А до мене кохані чоловіки приходять не за кранами, а для задоволення. Тож іди, Олеже. Лагодь крани у Марічки. Хоча мені здається, там усе безнадійно.
— Я не вмію. Але я в іншому хороший.
— Та не рівнятиметься з моїм новим, — сказала Олена і замкнула двері перед його носом.
Вона зі злорадством спостерігала за його гримасою через вічко. Олег постояв і пішов.
Через кілька днів він знову подзвонив.
— Тобі чого?
— Я просто скучив. Ми ж стільки років разом. Звичка, мабуть.
Спочатку Олені було приємно, що колишній скаржиться на Марічку, приходить і стає залежним від неї. Але тепер він почав дратувати. З кожним дзвінком вона усвідомлювала, що почуття зникли. Навіть ненависті не залишилося.
— Що робити? Як його відігнати? — запитала вона в подруги.
— Мстити. Час настав.
— Знаєш, дорога… Думаю, він уже сам себе покарав. Він нещасливий з тією Марічкою, а братиА через рік Олена й Мишко разом готували вареники вже у своїй новій квартирі, де Барсік мирно сопів біля їхніх ніг, а про Олега навіть спогадів не лишилося.
