Оля поспішала додому. Вже десята година вечора, так хочеться швидше опинитися вдома, повечеряти та лігти спати. Сьогодні вона страшенно втомилася. Чоловник уже вдома, вечеря готова, син нагодований.
Оля працювала у невеликому перукарні і сьогодні була чергова. Поки прибрала все після роботи, увімкнула сигналізацію, замкнула двері — ось і запізнилася.
Дорога додому пролягала через маленький скверик. Зазвичай там тихо та спокійно. Вдень на лавочках сидять бабусі, а ввечері немає нікого, та й ліхтарі світять — не страшно.
Але сьогодні одна з лавок виявилася не порожньою. Там, притулившись один до одного, сиділи діти — хлопчик років дев’яти-десяти та дівчинка на п’ять років. Оля сповільнила крок і підійшла до них.
— Що ви тут робите? Вже ж пізно! Ходімо додому! Хлопчик уважно подивився на неї, погладив дівчинку по голівці та міцніше притиснув до себе.
— Нам нема куди йти. Нас вітчим вигнав.
— А де ж мама?
— З ним. П’яна.
Оля довго не вагалася.
— Вставайте, підемо зі мною. Завтра розберемося.
Діти нерішуче підвелися. Оля взяла дівчинку за руку, а другу простягнула хлопчику. Так вона привела їх додому. Все пояснила чоловікові та тринадцятирічному синові. Вони, знаючи її добре серце, багато не розпитували, а показали дітям, де можна вмитися, і посадили за стіл. Зголоднілі діти несміливо, але з апетитом з’їли все, що їм дали.
Потім Оля пішла до сусідки, у якої дочка ходила у перший клас, і попросила для дівчинки якийсь одяг. Одежі надали чимало — адже в кожній родині після підрослих дітей лишається купа речей.
Оля викупала Марійку — так звали дівчинку — і вдягла в чисте, а хлопчик, Юрко, вмився сам і теж переодягнувся в чисте, що лишилося від сина.
Вона поклала їх у вітальні на дивані, бо дівчинка не відходила від брата ні на хвилину, а він то й діло обіймав її.
Стомлені та нагодовані діти швидко заснули на чистій постелі. Оля відправила сина спати, а сама з чоловіком ще довго шепотіли на кухні, обмірковуючи, що робити далі.
Вранці встала рано. Провела чоловіка на роботу. У неї була друга зміна.
Діти прокинулися. Вона нагодувала їх сніданком і вирішила проводити додому. Їхнє випране за ніч одяг склала у пакет і віддала з собою.
Діти привели її до будинку, який знаходився зовсім поруч. Квартира на третьому поверсі не була замкнена. Діти зайшли й зупинилися біля порога. Оля стала поруч. Їй кортіло подивитися цій жінці в очі, запитати, про що вона думала цілу ніч, коли дітей не було.
Із кімнати вийшла ще молода, але занедбана на вигляд жінка з великим синяком під оком. Вона байдуже глянула на дітей і промовила:
— А… Прийшли… А це хто?
— Це тітка Оля. Ми в неї ночували.
— А… Добре.
І пішла назад у кімнату. Оля була у шоці. І це мати?!
Але раптом жінка повернулася й сказала:
— Ходи на кухню.
Оля зайшла. Як не дивно, усе було дуже бідненько, але чисто. Ніде не валялося сміття, посуд був вимитий, підлога теж. Навіть халат на ній був чистий, хоч і старий, з відірваними ґудзиками.
— Сідай.
Оля сіла. Жінка сіла навпроти, подивилася на неї побитим оком і запитала:
— Діти є?
— Так, син, 13 років.
— Слухай, якщо зі мною щось станеться, не покидай моїх дітей, піклуйся про них. Вони хороші.
— А ти? Ти збираєшся їх кинути?
— Я вже не можу зупинитися. Пробувала не раз. А цей і так не дасть.
Вона кивнула у бік кімнати, звідки лунав хропіт.
— Звернися в поліцію!
— Зверталася. Посидить 15 діб, прийде — ще сильніше побитиме. Та й без горілки я вже не можу. П’ю щодня. А він виганяє дітей з дому. Він їм не батько.
— А де батько?
— Потонув, коли Марійці рік виповнився. З того часу й п’ю.
— Не працюєш?
— Мила підлоги у магазині. Звільнили минулого тижня за прогули.
— А він?
— Підробляє. Якось крутимося.
Вона уважно подивилася на Олю й ще раз попросила:
— Якщо щось станеться, не покидай їх, будь ласка. Бачу, ти добра. Ну хоча б у дитбудинку їх відвідуй.
Оля підвелася й пішла до дверей. Її голова відмовлялася сприймати цю ситуацію. Вона була просто приголомшена цією проханням.
Діти вийшли проводити. Підійшли обоє й обняли її. В Олі прошиЇх обійняв теплий домашній світ, і вони знали — тепер у них справжня родина.
