У кухні пахло смаженими котлетами, коли в двері подзвонили. Олеся, навіть не встигнувши зняти фартух, відчинила і побачила молодого кур’єра.
— Добрий день! Ваша посилка, — з енергією промовив він.
— Яку ще посилку? Я нічого не замовляла, — здивувалась вона.
— Квартира п’ята? — уточнив кур’єр.
— Так.
— Тоді все правильно.
Жінка несміливо підписала бланк і отримала велику коробку. Як тільки вона її відкрила, кров застигла в жилах. Всередині лежав похоронний вінок. Не святочний, не декоративний — справжній, з чорною стрічкою, де було вишито її ім’я.
Відправника не вказали. Лише мовчазний напис: «Спи спокійно, Олесю».
— Треба ж так мене ненавидіти, щоб додому вінок прислати! — тремтячи, шепотіла вона пізніше.
Чоловік, Богдан, лише знизав плечима:
— Звідки ти взяла, що це мама? Вона ж тебе любить!
— Любить? Вона навіть імені мого не вимовляє! — з болем нагадала Олеся.
І справді, майбутня свекруха знайшла в ній усе не таке: зріст «з метр у капелюсі», робота на реєстратурі, скромні сукні. Олеся старалася — шила собі одяг, була ввічливою, але у відповідь отримувала лише зневажливі погляди та їдкі слова.
— Подивись на цю нікчемність, — шепотіла Ганна Степанівна синові. — Навіть двох слів зв’язати не вміє!
А він мовчав, робив вигляд, що все гаразд. Та саме його мовчання було згодою. Матір дедалі частіше дозволяла собі зайве — хоча жили вони на Олесиній території.
Коли вона запропонувала здати квартиру та зняти житло, яке влаштувало б свекруху, та відхилила всі варіанти. Гучно, з докорами, з істерикою. А Богдан пив чай і мовчав.
Не вийшло з вінком — був наступний крок. Чоловік раптом знайшов на антресолях чоловічі труси.
— Ти мені щось поясниш? — прошипів він, тримаючи «знахідку».
— Тобі самому нічого дивним не здається? Як я могла туди залізти? Туди ж навіть зі стільця не дотягнутися!
Ключі від квартири були у свекрухи. Все стало на свої місця. Та Богдан знову промовчав.
Наступний «подарунок» — відро чорниць. Свекруха вручила його зі словами:
— Вітаміни! Для невістки!
Вранці Олеся знайшла в відрі… живого, але замерзлого їжака. На щастя, при чоловікові. Той, звісно, не повірив, що це було навмисно: «Сам заліз, буває».
Пізніше вона знайшла під ліжком ляльку з воткнутими в неї голками. Ситуація вже нагадувала дешевий трилер. І все одно вона терпіла. Бо любила. Бо вірила, що чоловік за її спиною — це захист, а не просто син своєї матері.
Крапку поставив випадок. Олеся повернулася з роботи раніше і застала чоловіка з іншою. У своїй же квартирі.
Вигнала. Швидко. Жорстко. В одних шкарпетках, як то кажуть.
Він намагався виправдатися:
— Вона сама прийшла! Я нічого не планував!
Та Олеся більше не вірила. Тим більше що «гостя» виявилася племінницею подруги свекрухи. Все стало надто очевидно.
Три роки вона терпіла. Хтось не витримав би й трьох місяців. Але вона сподівалася.
А Богдан? Повернувся до мами. Куди ж ще?
Та й там його чекав сюрприз. У мами — роман. Останнє кохання, як виявилося, буває гіршим за перше. І не в її квартирі, а в однушці ухадьора. Ганна Степанівна — бездомна з коханням.
Іронія долі?
Мораль? Обережніше загадуйте бажання. Іноді вони збуваються. Тільки не так, як ви сподівалися.
