Було це давно, але й досі згадується.
Зранку до двору Марії зайшла сусідка — вся в сльозах, з розкуйовдженим волоссям, руки тремтіли. То була Оксана.
— Все пропало! — схлипувала вона. — Теплицю хтось уночі зруйнував! Весь урій — огірки, помідори… Надіялася продати щось, дітей годувати… А тепер все марно!
— Не плач так, Оксано, — заспокоювала Марія. — Не кінець світу. Ми все відновимо. Мій Іван допоможе — він майстер на всі руки.
— Який там Іван… — вирвалося в Оксани. — Мій чоловік, Петро, третій день пиячить. Все на мені. А тепер і остання надія зникла…
Марія задумалась. Хотіла допомогти, але щось її насторожило. Оксана останнім часом дуже часто крутилася біля їхнього двору. То за сіллю прийде, то за розсадою, то просто завітає — побалакати. І завжди при всіх підборах — ніби не на город, а на весілля збирається.
Справді ж, у Оксани вже давно зріла хитра думка. Після чоловікових зрад і постійних сварень вона почала позирати на іншого — на спокійного, господарського, тверезого Івана. Чим Марія краща? Вона, Оксана, і вродливіша, і спритніша, і порядок у хаті кращий. Та тільки Марію так просто не зрушиш — треба хитруватості.
Вирішила йти до кінця. Підмовила місцевого ледаря Валерку, щоб той уночі теплицю знищив. Заплатила щедро — Оксана на гроші не скупилася. Шкода урожаю? Звісно. Але якщо це шлях до щастя — чом би й ні?
От і от — ранкові сльози, візит до Марії, нарікання, натяки. Все заради одного: аби Іван прийшов, аби побув поряд.
Та Іван, хоч і добрячий, не дурний. Зрозумів, що Оксана щось задумала. Відмовити — образити, піти — дати привід. Тому він знайшов несподіваний вихід.
Пішов до чоловіка Оксани, до Петра, і по-чоловічому поговорив:
— Ти, брате, за своєю пильнуй, — промовив. — Місцевий голова Василь до неї явно не байдужий. Гроші пропонує, поїздки. А вона відмовляє — тебе чекає. Ти їй дорогий, з хати не йде…
У Петра наче луна з очей спала. Та він же пиячить, кричить, про родину забув. А дружина в його — і гарна, і вірна, терпить, любить… А він руйнує все своїми руками. А справді — візьмуть і втечуть, і буде пізно…
Наступного ранку Петро сам узявся лагодити теплицю. Потім дістав із схованки заощадження й віддав Оксані. Та аж рота роззвинила — не чекала.
— Поїдемо на море, — сказав він. — Відпочинемо, як колись. Стільки років разом, а чужими стали.
Оксана ожила. Побігала по крамницях, купила убрання, усім подругам похвалилася. Забігла й до Марії — розказати про нове життя.
А Марія лише усміхнулась. Вона все зрозуміла. Та мовчала. Її Івана ніхто не забере. Ні за подарунки, ні за сльози, ні за хитрість.
Просто зачинила двері за Оксаною та пішла до чоловіка — обійняти, подякувати і, якщо чесно, трішки ним поі пишатися, бо її щастя ніколи не було побудоване на чиємусь горі.
