Життя Катерини, яке зникло в порожнечі
Сніг уже не кусав босі стопи Катерина перестала їх відчувати. Лише холодний вітер хльоскав по обличчю, руках і шиї, пронизував душу й серце, захищені тонесенькою нічною сорочкою. Сиве, розтріпане волосся налипло снігом, обтяжене, наче бурульки. Завірюха крутила й свистала хмарами, й Катерина вже й не розуміла, куди йде, загубившись у власному подвірї. Притиснувшись спиною до холодних дощок паркана, склала руки на грудях та затужила:
Боже, забери мене вже скоріше! Померти б мені, Господи… Померти…
Могла би вона й того разу померти, замерзнути до смерті, якби не сусідка Галина, що вийшла серед ночі провідати корову чи не почала телитись? Побачила вона, що у Катерини двері навстіж, а крізь щілину тьмяне світло.
Катерино, ти що там, вовтузишся в темряві?
А Катерина стояла в кутку двору, ховалася від світу деревами й снігом, затиснувши очі, як мантру шепотіла: «померти… померти…»
Галина кинулася навпростець, вбігла у Катеринине обійстя.
Катерино! Де ти є? Катерино, єретичко стара!..
А Катерина вже відповісти не могла. Зітхнувши, сповзла вниз по паркану, заголосила, похилила розтріпану сиву голову на коліна. Сховалася у собі. По западинах її щік текли сльози. А потім хтось підхопив її, спробував підняти, та де там стару наче затверділо.
Стара ти бабо, зачекай зараз! почулося голосніше, і Галина побігла кликати чоловіка. Удвох дотягнули Катерину до хати, поклали на піч.
Катерина з того часу й злягла. Вранці прийшла молода фельдшерка Оксана, дивувалася, що в такому віці вже девяносто один рік не застуда, ані лихоманка, а просто обморожені ноги. Нахилилася Оксана до Катерини й каже:
Вам, бабусю, до лікарні треба, швидку будемо викликати?
Стара лиш сумно подивилася на чорняву дівчину з рожевими від морозу щічками й уперто похитала головою.
Мені нікуди не треба. Тут лежатиму. А ти, голубонько, часу не витрачай мені нічого не треба. Йди з Богом.
Пролежала так Катерина добрі два тижні. І навіщо, чого вийшла тієї ночі надвір босою, в одній сорочці? Говорили всі, що Катерина сама собі біду зробила, от і захворіла на старість. А самій їй здавалося, що то щось дивне, майже доленосне. Напередодні ввечері вона сиділа на ліжку в напівтемряві, під лампою розпускала старий вовняний панчіх. Пальці працювали швидко й вправно, та думки літали далеко. Дивилася Катерина в стіну, а страшнувата посмішка блукала по її обличчі сміялася вона комусь далекому, давно минулому.
Добре не було в її житті з самого дитинства. Хіба що лише праця без просвітку, нужда, і прорізав один єдиний промінь спалах любові, короткий та єдиний.
Його звали Грицько.
Гриць… Грицьку мій… шепотіла Катерина напівзіпнутими устами, посмішка робилася ще ширшою, ще незрозумілішою.
Чи то марилось їй того вечора, чи то між сном і явою, ніби йде вона в поле за гаєм, де закінчувалось дідусеве господарство. Дивилася Катерина вдалечінь, прикривши долонею очі, стояла довго, виглядала. Обіцяв він прийти. У душі тягучий страх і надія. І в тремтячому мареві жита бачить вона фігуру чоловіка. Кидається бігти до нього, щаслива-щасна, гукає: «Грицю! Грицю!»
З тими мареннями й заснула стара. А посеред ночі раптом прокинулася, заметушилася на лежанці. Глянула у вікно завірюха реве, шибки дзвенять. Відкинула Катерина ковдру, простягла руки й навпомацки пішла до дверей.
Я ж швидко, тільки на мить…
Вийшла босою, не тямлячи себе, глянула на білу заметіль. Знову простягнула руку уперед, наче простягаючи прохання:
Грицю…
Холод пронизав тіло, защемів у нутрощах. Відчула під ногами крижаний ґанок і ступила на доріжку. Дивилася лише вперед, за паркан, де кликав він, боролася зі стихією.
Грицю! Я тут, Грицю!
Дійшла до паркана, визирнула, кинулася вздовж огорожі… Лише тут зрозуміла, що ступні всі отерпли від холоду, ось-ось не зможе ворухнутись. Пошкандибала до воріт, усміхаючись собі:
Я швидко… З цього боку ще погляну…
Та воріт так і не знайшла. Замучилася кружляти подвірям, то дерево, то тин, то вже по коліна в снігу… Так і заблукала, так і врятували її сусіди.
Галина доглядала, приносила їжу, поралась з пічкою. Фельдшерка Оксана перевязувала ноги, мазала смердючою маззю, вимагала міряти температуру. Все, що їй веліли Катерина робила, а лишившись сама втуплювала порожній погляд у стелю. Прислухалася до вуличних звуків: гавкіт собак, скрип саней, гамір дітлахів після школи.
Часто її брала дрімота. Прокидалася дивиться: чи то вже ранок настав, чи ніч повернулася. Поленья потріскують в печі, зі стріхи щось зорливо капає. «Господи, коли ж я помру? Померти б…» знову точила думку Катерина.
Від самого раннього дитинства вона засвоїла сувору правду її доля, як крутий, слизький яр, по якому можна лише котитися униз і боляче битися об каміння й корені. Ніхто не підставить плеча, не допоможе згорнути чи піднятись до сонця. Так жили всі навколо, й іншого не чекала. Життя довге, затяте падіння, а все, що залишається, терпіти, зціпивши зуби й не кричати.
Того року весна видалася пізньою й жорсткою не теплою, а холодною, з вітрами і зливами, які розмили дороги до багнюки. Сніг зійшов лише під кінець травня, а земля, вогка й втомлена, нагадувала розношену шкіру. Листя на березах довго не розгорталося, і сади стояли чорні, голі, ніби вигорілі. Катерина, поправивши мокрий вузол хустки, йшла із відром води з криниці, босі, потріскані ноги бризкали об калюжі. На другому боці вулиці, біля похиленого тину, стояли чоловіки під мжичкою, курили та косували на неї. Катерина пройшла, не зводячи очей. Вона давно навчилась бути тінню серед сірих буднів.
Катерино! пролунало різке, владне покликання Антоніни, господині вони разом служили на панському дворі. Бігом у крамницю! Скажи Якову, щоб дав тонкого ситцю для панночки, найкращого, з квітками! І не барися! До вечора гості міські, треба стіл накривати. Квітів нарви!
Катерина мовчки поставила відра на ґанок, витерла передник і пішла у центр. Їй було двадцять два, та здавалося життя давно минуло повз неї. Дванадцять років тому, після смерті батьків, змилостивилась вдова-паня й забрала Катерину на службу «за шматок хліба». Тоненька, битий дівчисько, злякані очі такою вона була. Тепер висока, міцна, мовчазна, із мозолястими руками, з погаслим поглядом.
Працювала від ранку до смеркання поки не дзвенить у вухах, не гудуть ноги. Дрова рубала під осінньою холоднечею, кіз доїла в промерзлому сараї, мішала глину, прала в ополонці, поки пальці не деревяніли. Прополювала сад, де смородина й малина низько звисала, аж крутило від запаху та не можна було зірвати й ягоди. Господиня рахувала кожну і карала кропивою: «Не для тебе росте!» Катерина не дивилась по сторонам зі злістю висмикувала буряни, кусала губи, щоб не розплакатись, намагалась бути старанною, аби хоч інколи дали спокій.
Щосуботи топила баню носила важкі бочечки з водою, розпалювала камянку до чадного жару. У дусі пару терла жорсткою мочалкою мяке, розпливчасте тіло господині, поки не каламутнішало в очах. Доторкалася плеча й крутилася жалібно: то на коліна, то на пальці підіймається, щоб дотягтись. Втирала, вдягала, тягла до хати. Голова гуділа, нудота підходила до горла, а баба сварилася, щипала, а як вдовольняла роботою плескала по щоці і звала «робочою конякою». Катерина звикла життя іншого не знала. Холодно було в серці, ніщо не зачіпало. Якась стіна відділяла її від світу з втоми, байдужості та давно втраченої надії. Їй було все одно у що вдягнена, хто й що каже, які шмати дадуть до свята. Нецікаві були жіночі вечірки й хлопчачі натяки. Ніколи не сиділа без роботи: господиня вже не уявляла дім без неї.
Одного разу, як Катерина притирала до блиску дзеркало, господиня задумалась:
Катерино, може тебе заміж віддати, а? Хочеш?
Катерина мовчки злізла з табурета, віджала ганчірку:
Як скажете, пані.
А може діва залишишся старою?
Мені все одно.
Отож! баба плеснула по плечу, з такою то фігурою дітей воднораз з десяток потягнеш! Он у моєї Мотрони й близько такої нема…
Зітхнула важко, згадала про дочку, хотіла б Катерину заміж оддати і шкода наймички, і тягнути не хоче. Якраз тоді покликали з кімнати, а вона все відклала на потім.
Той розмова не зворушила в серці Катерини ані струни. Душа спала спокійно, мов в тіні під бучком. Жила дужа, здорова для себе нічого не прагнула, хоч би мали бути якісь бажання. Але стіна й усе. З того боку жилося тихо. Жоден хлопець і не дивився на неї по-особливому навіть старий конюх Іван казав: «Катерина краса не для людей, а для Бога». Так би й тривало, якби випадок…
Було це на початку червня, коли повітря набрало тепла й луки налилися соковитою зеленню. В маєтку чекали дорогих гостей. Панна, бліденька й слабка, мала приймати молодого господаря з міста може, свататися приїхав. Катерину послали рвати ромашки для ґостинної кімнати. Йде вона, босою по мокрій траві, як тут на вузькій стежці їй перепиняє дорогу парубок. Одягнений був щегольсько жилетка, вишита сорочка, чоботи аж блищать. Насмішкуватий погляд, чуб глянцований. Грицько конюх із сусіднього двору, що приїхав з тим молодим паничем. Став, ноги розставив, дивиться на Катерину, як на ягницю.
Здоровенькі були, красуне! усміхнувся, оглядаючи її з голови до ніг, спинивши очі на загорілих руках і високих грудях під старенькою кофтою.
Катерина не зиркнула мовчки відійшла, щоб обійти, та він теж упоперек.
Чого став? запитала хрипко, не зводячи очей.
А як звати тебе?
Хто знає, той вже знає, а тобі не треба! кинула й пішла далі, оминувши як стовпа.
Грицько не відставав. Щотижня приїздив з паном, Катерина чула його грубий сміх, ловила на собі рибячий погляд, коли білить стіни чи миє посуду. Той раз у раз зявлявся на подвірї біля криниці, біля хліва. Говорив щось, жартував, тиснув до себе, а вона мовчки відштовхувала. Але одного разу, коли Катерина прийшла по борошно, він вискочив з-за дверей, схопив і прижав до мішків. Катерина не крикнула лише викинула його, мов мішок до стіни. Подивилася зверху вниз тихо, холодно:
От сміхота…
Поправила хустину, витрусила поділ і пішла. Грицько довго сидів, тер потилицю, а в очах його спалахнуло щось нове не пристрасть, а допитливість, гостре здивування. Він звик до покірних дівчат, а ця мовчазна була сильніша, ніж думав.
А що Катерина? Не можна сказати, щоб була зовсім байдужа, але й дівочого інтересу до Грицька не було. Те, що трапилося було нове й незнайоме. Жодних думок чи бажань. Лише пробудження, легке і радісне.
Відтоді Катерина стала частіше всміхатись хотілося знову відчути дивний біль у грудях, який той у ній зачепив. Вставала вранці, щоб побачити туман над лугом, доїла корову, затримувалась, дивлячись, як сонце сходить, як роса переливається. Хотілася їй у ту зелень впасти, сміятися від сили. Але згадала про роботу поспішала знову. Місяць минув.
Усі залицяння Грицька нічого не дали хіба поцілунок у погребі, за який тут же отримав кілька ляпасів. Але його наполегливість була не марною. Одного разу, як Катерина зливала воду і побачила його, кинула світлу посмішку з-під брів. А ще раз довго дивилася на нього з вікна, коли той біля коней порається. Це ще нічого не значило. І все ж історія вийшла коротка.
Якось Грицько вступився за хлопця, якого впіймали на панській ниві. Пані наказала конюху побити малого. Катерина побачила, всі мязи на обличчі затрусилися. Кинулася й собі заслонити хлопця, та конюх її відштовхнув. Вхопила поліно хотіла вдарити ззаду, та тут Грицько підбіг, відібрав батіг і крикнув:
Геть звідси! Сам пані все скажу! Іди геть!
Жінки кинулись до хлопчика, стали розпитувати. А той прошепотів, потім згорнувся калачиком.
У мене мама вчора померла… Померла…
Катерина почула це, схопилася за груди, так, що хрестик зірвався з шиї. Покинула все, побігла у свою комірчину, впала лицем у подушку. Її трясло від ридань. Плечі трусилися, пальці вгризалися у перину. Плакала від жалю до себе, безсилля, туги за тим, чого ніколи не мала і ймення не знала.
Грицько знайшов її. Прокрався у сіни, тихо сів поряд. Не говорив зайвого просто обійняв за плечі, і вона вперше не відштовхнула. Притиснулася до нього, зігріваючись його теплом, і завмерла. Сльози ще текли, але крик уже стихав. Вона слухала його дихання і тихо прошепотіла:
А що там, за лісом?
Місто, відповів він, здивовано. Велике місто. Купецькі доми, ярмарок, церкви…
А далі?
Й далі інше місто. Туди залізниця йде. А казали, там десь далеко море.
Катерина замовкла. Море ніколи не бачила. І річки боялася перепливати. А зараз закортіло побачити море, втекти звідси, звідки лише биття, важка праця, кпини. Хотілося стати людиною! Вперше глянула Грицькові у вічі і питає:
Повезеш мене? Візьмеш у дружини?
Грицько знітився. Любив вихвалятись, але рішучості не мав. Мявся, відводив очі: треба почекати, треба з гривнями влаштуватися… Та Катерина вже не слухала наче прорвало. Стала іншою нетерплячою, сміливою. Сама його цілувала, шепотіла, що готова на все й їй байдуже, що скажуть люди. В ту ніч вона втратила мідяного хрестика і вже не шукала.
Грицько навідувався іще рази два зустрічалися нишком у сіннику, під вербами. Катерина змінилася: ходила легко, сміялася, щоки кольором наливалися. Навіть посміхатися розучилася знов вчилася. Але це тривало недовго.
Весілля в панночки минуло гучно, з гармошкою; молодий пан забрав її до міста із Грицьком. Катерину навіть не попередили. Почула від куховарки: твій Грицько поїхав. Шукай вітру в полі.
Катерина чекала. Щовечора виходила до дороги й вдивлялася вдалечінь. Стояла годинами, схрестивши руки, аж поки сонце не сідало. Не їла, не спала, лице аж прозоре стало, а очі палали божевільним вогнем. Антоніна кричала, лаялася, кидала мискою, а Катерина лише блаженно посміхалася. Вірила він повернеться. Не може не повернутись! Відчувала це усім зболеним тілом.
Минуло літо: спекотне, з грозами; потім сира осінь, з туманами і жовтим дощем. Катерина полюбила дивитися туди, де ліс торкається неба чекати й бачити, як він йде до неї. Вона нічого не питала, навіть як казали не чула.
Якось у кінці жовтня, коли поля вимерзли, а дерева оголилися, Катерина, пораючись у городі, підняла голову. На узліссі чоловіча постать. Серце схибило ритм здалося: Грицько! Кинула лопату, побігла, розмахуючи руками, волаючи хрипким голосом:
Стій! Почекай!
Той навіть не обернувся. Катерина добігла до річечки вода повноводна. Плавати не вміла, а він уже на тому боці. Встала на бревно, вдивляючись у спину, щоб не розплакатися: лише не плакати, аби не зник… Пляма зливалася з польовою сорочкою, ставала менша й менша, поки зовсім не розчинилася.
Знайшла її сусідка, копаючи малину. Підійшла, головою похитала:
Що залягла тут, Катерино? Чого бігла?
То був Грицько, не повертаючись, сказала Катерина.
Який ще Грицько?
Конюх із сусідського маєтку.
Ой, скільки вже років минуло! полякала сусідка. Він давно женився, живе у Великих Лісах, дітей ціла купа. Кажуть, увесь покалічений… мабуть, уже й нема того Грицька…
Не кажіть неправди, тихо відповіла Катерина, і в голосі її глуха темрява.
Та ніби не вигадую… Безтолкова ти. Тьху! сплюнула жінка. Мій сват недавно бачив поганий вигляд, під телегою попав. Бідкаються на життя…
Ха-ха-ха! закотилася сміхом Катерина, пасма розтріпалися, спідниця закотилася, а коліна сяяли на сонці. Сміх розкотистий, а не по-людськи.
Бідна, блаженна! хрестилася сусідка і відійшла. Юродива, не гнівись, Господи…
Відтоді Катерину у всьому селі вважали блаженною. Вона вже не чекала, не ридала лише тишкою працювала на клаптику землі, ще лютіше й завзятіше, мов намагаючись роботою заглушити біль. У вільну хвилину сідала на ґанку й дивилася на ліс, за яким, думала, море. А в погляді така глибока тиша, що всі хрестилися й оминали стороною.
Поки не визнала її старість остаточно, навіть у літній полудень, коли все цвіте й духмяно, Катерина одягала чисту сорочку, розчісувала пасма, виходила у луг, довго стояла, дивлячись туди, де синя смужка лісу губиться в небі. Стояла нерухома, ще струнка, але краси вже не видно, і в постаті щось древнє, терпляче, ніби вросла в ту землю й чекає не роками віками. Коли хтось жалів чи питав, кого жде, відповідала тихо, зі світлою посмішкою:
Щастя свого. Воно там, за лісом. Грицько обіцяв приїде сьогодні…
Ой, дурна… Бідна Катерина…
І тільки шумів вітер у верхівках, та повільно текла річка, а десь далеко-далеко, за лісами й містами, шуміло те море, про яке вона так і не дізналася, крім самого слова.
Двері хати скрипнули. Галина зайшла розтопити піч. Катерина поглянула порожніми очима:
Ну як, ноги? запитала Галина.
Щось пробурмотіла стара. Галина нахилилась ближче:
Що-що?
Померти б уже… Він не прийде. Тільки померти й лишилось…
