**Зіпсовані гени**
Оля зайшла у квартиру, поставила важкі пакети на підлогу й голосно видихнула.
— Хтось є вдома? — гукнула у бік кімнати. — Два чоловіки в домі, а важкі сумки сама ношу, — пробурчала вона. — Їсти всі хочуть, а допомогти — нікому, — знову підвищила голос, щоб точно почули.
Роздягалася вона теж гучно, раз-у-раз зітхала й охкала. Нарешті, у дверях з’явився син.
— Візьми-но сумки та віднеси на кухню. Тато вдома?
Максим підняв пакети.
— Телевізор дивиться, — кинув через плече.
Міг би й помовчати про телевізор. Мати ж не питала, що батько робить. Але чому тільки йому дістатися маминого негативу? Хай і батькові перепаде.
— Чого кричиш? — У дверях з’явився голова сім’ї.
— Нічого. Втомилася, — відрізала Оля. — Зараз відпочину п’ять хвилин і вечерю зварю. Сама. Хоча б макарони зварили. — Оля всунула ноги в капці й вимкнула у передпокої світло.
— Ти ж не казала. Ми б зварили, правда, Максе? — батько, влучАле як же помилялася Оля, адже саме Соня, з її чистим серцем і незламним духом, з часом довела, що любов і доброта можуть перемогти навіть найгірші гени.
