Око за око: ціна байдужості
У маленькому місті над Дніпром Марія Іванівна роками намагалася бути ідеальною матір’ю та свекрухою. Вона жертвувала часом, силами й грішми заради щастя сина та його дружини. Але їхня холодність і невдячність розбили її сердце. Коли невістка в розпачі благала про допомогу, Марія вперше відмовила, вирішивши, що настав час платити тією ж монетою. Тепер вона питала себе: чи справедлива її помста, чи це лише початок кінця родинних зв’язків?
Нещодавно задзвонив телефон від невістки, Олесі. Її голос тремтів від слабкості: «Маріє Іванівно, благаю, приїжджайте! У мене висока температура, горло рве від ангіни. Мені так погано! Побувайте з Даринкою, допоможіть!» Марія, сидячи у своїй квартирі в Києві, відповіла холодно: «Вибач, Олесю, але не можу. Я на селі, у бабусі, і повертатися не збираюся». Вона поклала слухавку, відчуваючи, як усередині клекоче образа, змішана з гірким задоволенням.
Коли Марія розповіла сусідці Ганні, та здивовано схопилася за голову: «Маріє, що ти робиш? Ти ж у місті, а не в селі! Олесі справді важко з дитинкою, їй лише три місяці! Як можна так вчинити?» Марія насупилася: «Моя онука, так, три місяці. Але Олеся на це заслужила. П’ять років я намагалася бути їй подругою. На весілля дала їм купу грошей, допомагала з ремонтом, обставила їхню оселю. А вони хоча б раз подякували? Ні! Лише витрачаються на модний одяг, нові телефони та подорожі на курорти!»
Вона продовжила, і голос їй затремтів від болю: «Коли Олеся вагітніла, я відводила її до найкращих лікарів, сама носила її аналізи до поліклініки. Приносила домашню їжу до пологового, а перед виписом вичистила їхню квартиру до блиску. І що? Ні слова подяки! Вони приймали все як належне, ніби я їм щось винна». Ганна зітхнула: «Маріє, діти часто так роблять — думають, що батьки мусять допомагати». Але Марія похитала головою: «Мусять? А коли я попросила допомоги, вони відвернулися!»
Єдиний раз Марія звернулася до сина, Андрія, по підтримку. Вона поверталася з сусіднього міста, де гостювала у сестри, з важкими сумками. «Андрію, зустрінь мене на вокзалі, будь ласка», — попросила вона. Андрій погодився, але через годину подзвонила Олеся: «Маріє Іванівно, беріть таксі. Андрію довелося б відпрашуватися з роботи, а це незручно. Поїзд рано вранці, він не виспиться й буде втомленим». Марія задихнулася від образи. «Вони знайшли час, коли Олесю з дитиною треба було везти до лікарні! А для мене не змогли?» — обурювалася вона Ганні.
«Олеся права, зайвий раз із роботи не відпросяться, — намагалася заспокоїти сусідка. — Андрій годує сім’ю, йому не можна ризикувати». Але Марія не погодилася: «Міг би! Я рідко прошу, а вони навіть не подзвонили, не дізналися, чи доїхала я. Суми були непідйомні, я сама їх не дотягла. Добре, попутники допомогли винести із вагона, а потім я найнялаНосильника, а потім ледве дійшла додому, бурхуючи гіркотою в душі.
