Помилка, що змінила все
Телефон тремтів у моїх долонях, поки я набирав номер. Серце билося так, ніби ось-ось вискочить з грудей. «Альо, Марічко, я зробив, як ти казала! Підсипав їй у каву той порошок. Чекаю, поки подіє, щоб поїхати. Але, чорт забирай, що це було? Не можна ж таке в каву сипати! Олеся зблідла, їй стало погано, наче вона отруту ковтнула! Звідки я міг знати, що так станеться? Я ж не лікар!» Мій голос ламався, а в голові крутився вихор паніки та провини. Як я взагалі дійшов до такого?
Все почалося кілька тижнів тому, коли моє життя, здавалося, розвалювалося на шматки. Ми з Олесею одружені сім років, і останні два наш шлюб тріщав по швах. Постійні сварки, непорозуміння, її нескінченні докори — я відчував, що більше не можу. Олеся змінилася: з тієї веселої й турботливої дівчини, в яку я закохався, вона перетворилася на людину, яка завжди чимось незадоволена. Я намагався говорити з нею, але кожна розмопа закінчувалася скандалом. У якийсь момент я почав думати, що розлучення — єдиний вихід. Але потім з’явилася Марічка.
Марічка — колега з роботи. Ми часто бачилися на перервах, і вона завжди вміла вислухати. Коли я почав ділитися з нею своїми проблемами, вона не осуджувала, а співчувала. Поступово наші розмови стали ближчими, і я відчув, що з нею мені легко, як не було вже давно. Одного разу, після чергової сварки з Олесею, я поскаржився Марічці, що не знаю, як вирватися з цього замкненого кола. Тоді вона запропонувала ідею, яка спочатку здалася мені дикою. «Є один спосіб, — сказала вона з хитрим усміхом. — Підсип їй у каву дещо. Нічого страшного, просто засіб, щоб вона трохи розслабилася, стала спокійнішою. Я дам тобі порошок, він безпечний». Я засміявся, думаючи, що вона жартує, але Марічка виглядала серйозною. Вона простягнула мені маленький пакетик і промовила: «Спробуй, гірше не буде».
Я довго сумнівався. Підсипати щось у каву дружині? Це звучало як сцена з дешевого трилера. Але Марічка запевняла, що це просто заспокійливе, що воно допоможе Олесі стати м’якшою, а нам — налагодити стосунки. Я був так виснажений сварками, що в якийсь момент погодився. Вранці, поки Олеся була в душі, я приготував їй каву і, відчуваючи себе останнім дурнем, висипав у чашку щіпку порошку. Руки тремтіли, але я переконав себе, що нічого страшного не роблю. Адже Марічка сказала, що це безпечно, чи не так?
Олеся випила каву, як завжди, нічого не запідозривши. Я спостерігав за нею, очікуючи, що вона, можливо, стане сонною або просто розслабиться, як обіцяла Марічка. Але через півгодини вона раптом зблідла, схопилася за живіт і сказала, що їй погано. Вона лігла на диван, її дихання стало важким, а я запанікував. «Олесю, що з тобою? Може, швидку викликати?» — запитав я, але вона лише махнула рукою, промовивши, що, мабуть, з’їла щось не те. Я вибіг на балкон і набрав Марічку, щоб з’ясувати, що за чортів порошок вона мені дала. Її спокійний голос лише посилив мою паніку: «Ой, Андрію, не хвилюйся, це просто трав’яний засіб. Може, в неї алергія? Дай їй води, пройде». Але я бачив, що Олесі стає гірше, і в голові крутилася страшна думка: а що, якщо це була отрута?
Я викликав швидку, не чекаючи, поки «пройде». Лікарі приїхали швидко, оглянули Олесю й одразу забрали її до лікарні. Один із медпрацівників запитав, чи не їла вона щось незвичне чи не приймала ліки. Я пробурмотів, що не знаю, але всередині мене стискав жах. А що, якщо вони знайдуть цей порошок? А що, якщо я отруїв дружину? У лікарні мені сказали, що в Олесі сильне отруєння, але, на щастя, її вдалося стабілізувати. Лікарі поки не знають причини, але я вже не міг думати ні про що, крім своєї провини.
Увечері я знову зателефонував Марічці, але тепер мій тон був зовсім іншим. «Що ти мені дала? — кричав я в трубку. — Олесю ледь врятували! Якщо це отрута, я розповіду поліції!» Марічка почала виправдовуватися, запевняючи, що це було «просто заспокійливе», що сама таке пробувала і що я, мабуть, переплутав дозу. Але я вже не вірив їй. Я згадав, як вона підштовхувала мене до цього, як запевняла, що все буде добре, і зрозумів, що вона маніпулювала мною. Можливо, вона хотіла зруйнувати наш шлюб, щоб отримати мене? Або це було щось ще гірше? Я не знав, але одне було ясно: я зробив жахливу помилку, довірившись їй.
Зараз Олеся ще в лікарні, але лікарі кажуть, що вона одужає. Я сиджу в порожній квартирі, дивлюся на її улюблену кружку й відчуваю, як мене розриває почуття провини. Я не хотів їй шкодити, я просто хотів, щІ найстрашніше було те, що я не знав, чи зможу колись пробачити самому собі.
