Віра глухо вдарилась об подушки безпеки, які спрацювали в останню мить. Вона ледве тримала свідомість, не відводячи погляду від чоловіка, якого поховала тиждень тому. Невже це правда? Чи вона вмирає й опинилася в іншому світі, де вони знову разом? В голові завихрилися спогади — той страшний день, коли їй повідомили жахливу звістку, ніби повторився, наче хтось навмисно повернув її до болю, щоб знову пройтись по серцю.
— Ні! — вирвався з грудей роздираючий крик, що наповнив всю квартиру. — Ви всі брешете! Цього не може бути! Мій чоловік не міг мене покинути! Він би так не вчинив! Він просто не міг піти!
Вона повільно опустилася на підлогу, ледь не втративши свідомість. Не могла прийняти реальність: як це сталося з ними, з Дмитром? Адже він був таким молодим, сповненим життя. Як він міг померти? Його начальник подзвонив і сказав, що тромб відірвався раптово, «швидка» навіть не встигла приїхати.
— Нічого не можна було вдіяти, — промовив він. — Коли прибули лікарі, Дмитро вже був мертвим. — Його слова дзвеніли в голові, як репліки з фільму жахів, які неможливо стерти.
Що тепер робити? Як жити далі без нього? Без нього вона вдихала повітря з мукою. Сльози котилися по щоках, але Віра їх не відчувала. Телефон досі був біля вуха, а вона дивилася перед собою, не здатна вимовити жодного слова. Хотілося, щоб це виявилося страшним сном, який ось-ось скінчиться, і вона прокинеться, забувши цей біль.
У морг її не пустили, і лише на похоронах Віра побачила власними очима, що це справді її чоловік. Навіть тоді вона до останнього сподівалася, що Дмитро прийде з роботи, розсміється й скаже, що це все жарт. Адже сьогодні ж перше квітня! Та чи можна так жартувати? Гаразд, вона пробачить… Пробачить усе, аби він повернувся. Але він не повернувся. Він лежав у труні, наче живий.
Віра кидалася до тіла, ридала, благала його встати, божеволіла від боли. Падала в непритомність, її приводили до тями нашатирем. Мати Дмитра ледь трималася на ногах, намагалася заспокоїти невістку, але й сама була розбита горем. Лише батько постійно відводив її від труни, просив взяти себе в руки, прийняти те, що сталося. А вона виривалася, знову бігла до нього, кликала назад.
Похорон пройшов для Віри як у тумані. Вона бачила, як закривали кришку труни, кричала, коли її відтягували, просила покласти її поруч. Бо без Дмитра вона не зможе жити. Не зможе. Вона довго не наважувалася кинути жменю землі на труну — це означало остаточно відпустити його, погодитися, що його більше немає. Але прийняти це здавалося неможливим.
Удома, у порожній квартирі, Віра намагалася зібрати думки, але сили вистачило лише на кілька хвилин. Скулившись біля стіни, вона згадала той день, коли вони зустрілися.
— Дівчино, здається, ви щось упустили? — почувся приємний голос. — Дівчино! — посміхнувся Дмитро, змусивши її обернутися.
Вона гуляла біля університету, повторюючи лекції, коли він простягнув їй яскраво-червону троянду.
— Це не моє, — похитала вона головою.
— Тепер ваше, — усміхнувся він. — Ви така задумчива, мені захотілося вас порадувати.
Віра зніяковіло прийняла квітку. Вона навіть не помітила, як легко вони познайомилися, як він провів її до пар, а потім зустрів після занять і запропонував ще прогулятися. Це було кохання з першого погляду. Світловолосий, гарний, з добрими очима й м’яким голосом — Дмитро підкорив її повністю. Він розповідав про свою сім’ю, про плани, про мрії про велике кохання і дітей. Здавалося, він зійшов із сторінок романтичної книги.
Але тепер цього більше не буде…
Тепла усмішка, викликана спогадами, швидко зникла, і Віра знову роздирається від плачу. Було нестерпно повертатися до реальності, яка забрала все, заради чого вона жила.
Сім років вони були разом, три роки у шлюбі. Скромне весілля, без зайвої розкоші — їм не потрібні були дорогі подарунки, адже вони самі були найдорожчими один для одного. А тепер Віра залишилася сама, без коханого, без частини себе самої.
Як вона дісталася до ліжка й заснула — не пам’ятала. Ранковий дзвінок розбудив її. Робота. Начальник дав час на відновлення, але тимчасовий замісник не впорався з документами — треба було виходити.
— Віро, привіт! Це Олег. Можна тебе на хвилинку? Тут питання з роботою.
— Кажи, — сухо відповіла вона, без жодних емоцій у голосі.
— Ось не можу розібратися зі звітами по новому ламинату… Не розумію, у яке поле вносити артикул.
Віра навіть не відчувала злості чи досади. Вона просто спокійно пояснила, що й куди треба вписати, і завершила розмову. Впавши на подушки, вона дивиласяВона стиснула обличчя в долонях, відчуваючи, як нове життя всередині неї нагадує — Дмитро завжди буде поруч, у кожному її подиху, у кожному серцебитті цієї дитини.
