На сходовихах пахло вареною буряковою юшкою та старим лаковим дротом. Цей знайомий вечірній аромат пробирався крізь щілини у дверей, лягав на плечі, мов спогад, що не хоче відпускати. Такий самий запах стояв тут, коли Марія Іванівна ще була молодою, коли в хаті бігали діти, гриміли горшки, а життя, хоч і скромне, було голосним та жвавим. Запах її минулого. Її часу. Зї втраченої повсякденності, куди вже не повернутися.
Вона стояла біля поштових скриньок, стискаючи ключ так міцно, ніби від нього залежало щось більше, аніж просто вхід у квартиру. Над її дверима — як і раніше горіла тьмяна лампочка. Вона миготіла, відкидаючи бліде, блакитне світло на облуплену стелю. Там, за дверима, чекали лише стіни, шелест старої скатертини та її власне дихання, таке голосне у тиші.
Колись її зустрічав Іван. Бурчав, що знову забарилася, що борщ охолоне. Але водночас очі в нього завжди світилися. Вішав їй пальто, ставив чайник, брав її за руку — ніби щоразу був радий, що вона повернулася. Навіть у ті роки, коли ноги ледве тримали, він усе ж піднімався, щоб зустріти. Бо знав: зустріч — це головне.
Після похорону Марія Іванівна повернулася в ту саму квартиру. Все було на своїх місцях: фотографії в рамках, крісло біля вікна, його глиняна чашка, її фартух. Але все — наче було тільки виставкою. Тепла реальність зникла, ніби хтось вирнув штепсель із розетки, і все погасло. Залишилися лише форми, обриси, у яких більше не було сенсу.
Дім почав здаватися занадто великим. Ніби стіни розступалися, вислизали, залишаючи її саму в цьому холодному, розрідженому повітрі. Навіть краплі з крану лунали гучніше й тривожніше, ніж колись. Вона ловила себе на думці, що кожного вечора, підходячи до дверей, затримує подих — раптом зараз, раптом знову… Раптом знову почує його голос: «Ну де ж ти ходиш, Маріє?»
Але сьогодні — особливий день. Їй виповнилося вісімдесят п’ять. Вік, коли вже не чекають сюрпризів, але все ж сподіваються. Хоч на дзвінок. На листівку. На щось живе. Але телефон мовчав. Подруги давно пішли. Сусідка, тітка Оля, переїхала до доньки у Львів. Донька — у Польщі. Бавляться рідко, по відеозв’язку, швидко, між зустрічами та уроками онуків. А онук? Надіслав стікер: «З днем, бабуся», — і зник назад у екран.
Вона підвелася. Відчинила двері. Проминула повз дзеркало, не глянувши. У кухні — все на своїх місцях: чашка, радіо, ліки, порожній підвіконник, де колись стояли фіалки. Включила приймач. Заграв старий романс — той самий, під який Іван одного разу, прямо на танцювальному майданчику, зробив їй пропозицію. Тоді вона сміялася крізь сльози. І зараз теж. Тільки на самоті. Горло стиснуло, але не від туги. Від неможливості повернути все назад.
— Поки горить лампа — я жива, — сказала вона, наливаючи собі чаю. Сказала вголос, ніби Іван був десь поряд. Жартівливо, але з тією глибинною рішучістю, яку набувають лише з роками.
У ту ж мить лампочка над столом моргнула. Раз. Другий. А потім — згасла. У кухні стало темно й дивно тихо. Повітря згустилося, як у дитинстві, коли батько не повернувся з шахти, і Марія ховалася під ковдру, вірячи, що якщо сховатися — страх не знайде.
Вона підійшла до лампи. Зупинилася. Торкнулася абажура. Теплий, але мертвий. Потім, не роздумуючи, відчинила шухляду. Там, у кутку, як і завжди, лежала запасна. Іван завжди казав: «Світло — як дихання. Поки є — живемо». Вона усміхнулася. Обережно встала на табурет, двома руками замінила лампочку. Клац — і світ знову залив кухню. М’який, теплий. Ніби хтось торкнувся плеча.
Вона сіла. Ковтнула гарячого. І подумала: «Поки можу запалити — я не сама».
І раптом роздався дзвінок. Домофон. Серце стиснуло. Хто це може бути в такий час? Вона підійшла, увімкнула екран. На екрані — дівчина, років тридцяти, у червоній в’язаній шапці, з замерзлими щоками, трохи збентежена.
— Добридень… Вибачте, що так. Я — з шостого поверху. Наталка. Ви мене не знаєте… Але… У мене сьогодні теж день народження. І я подумала… Може, разом чаю вип’ємо? Я торт спекла. Кривий, але свій, домашній.
Марія Іванівна довго дивилася на обличчя дівчини. В грудях щось стиснуло, розпрямилося. Потім вона натиснула кнопку. Замок клацнув. А серце забилося трохи швидше. Не від страху — від відчуття, що щось ще можливе.
Лампочка над дверима знову мигнула. Але вже інакше. Як знак. Ніби Іван звідкись згори підморгнув: «Живи, Маріє. Живи, поки можеш». І вона посміхнулася.
Бо, поки горить лІ вони разом засміялися, як дві іскорки в темряві, які знайшли одна одну.
