На межміській зупинці, де вітер завивав між лавками, сидів Олег. Березневий холод пробивав його легку куртку, але він не відчував його. Він чекав. Не знаючи на що — чи то знаку долі, чи відповіді на питання, що роздирало його груди: «Що далі?»
Життя Олега нагадувало стару платівку, що заграла на одній і тій же ноті. Офісна робота викликала огиду, вдома зустрічала лише порожнеча, а мрії, колір яких колись горів, ніби світло зірки, згасли остаточно. Кожен новий день був лише копією минулого, і зранку прокидатися ставало все важче.
Він витягнув телефон, машинально прокрутив новини. В месенджері моргало повідомлення від матері: «Як справи, сину? Давно не дзвонив». Олег не відповів. Що сказати? Що все йде під укіс? Що він не розуміє, навіщо витрачає дні на цю сіру безвихідь?
Під’їхав автобус, але Олег навіть не пошевелився. Навіщо їхати, якщо всередині — пустка, ніби в покинутому будинку?
— Ей, друже, котра година? — почувся хрипкий голос.
Олег підвів очі. Перед ним стояв хлопець років двадцяти п’яти, у потертому кожусі, з великим рюкзаком за плечима. Обличча змучене, але в очах — вогонь.
— За п’ять дванадцята, — буркнув Олег, глянувши на годинник.
— Дякую. Я Данило, — простягнув руку незнайомець.
Олег неохоче стиснув її, не назвавшись.
— Чого ти тут сам сидиш? — спитав Данило, сідаючи поруч.
— Думки товчу.
— Про що?
Олег гірко посміхнувся:
— Про те, як вирватися з цього проклятого кола.
Данило скинув рюкзак на землю й подивився на нього зацікавлено.
— Зрозуміло. Я сам нещодавно був у такій ямі. І знаєш, що зрозумів?
— Що?
— Якщо життя не має сенсу — придумай його. Я плюнув на все: кинув роботу, спорядився й поїхав. Сьогодні тут, завтра — у іншому місті. Живу, як хочу.
— І що, допомогло?
Данило кивнув, і його очі спалахнули справжньою вірою:
— Тепер це моє життя, а не просто дні, які треба перетерпіти.
Олег замовк. У грудях щось болюче стиснулося, ніби серце нагадало йому, що воно ще живе.
Вони говорили довго, аж до півночі, сидячи на холодній лавці. Данило розповідав, як вирішив кинути офіс, як його паралізував страх, але думка про життя, сповнене жалі, виявилася страшнішою.
— Не хочу померти з запитанням «а якби?» — сказав він. — Ти теж можеш. Просто зроби крок.
Олег дивився на нього, і десь глибоко, вдруге за останні роки, прокинулася надія — крихка, але живесільна.
— Може… — прошепотів він.
Коли вони розійшлися, Олег поплентався додому, але в голові вже кипіло, як вода після льодоходу. Він зрозумів: якщо зараз не змінить життя — застрягне в цій порожнечі назавжди.
Вдома він плюхнувся до столу, відкрив ноутбук і сайт з квитками на потяг. Неважливо куди. Лише б вирватися. Палець замер над кнопкою «Придбати». Серце калатало так, немов хотіло випорхнути з грудей.
— Давай, — хрипко прошепотів він.
І натиснув.
Наступного дня Олег сидів у вагоні, дивлячись у вікно на миготливі вогні. Він обрав невеличке приморське містечко — недалеко, але досить далеко, щоб вдихнути нове повітря. В кишені лежала невелика сума, накопичена за рік. Він знав: без роботи довго не витримає.
Першого ж дня він зняв місце у хостелі. Блукав вузькими вуличками, заходив у кав’ярні, запитував, чи не потрібен робітник. До вечора, втомлений, але не зламаний, він побачив оголошення: «Потрібен помічник у майстерню з ремонту човнів. Досвід не обов’язковий».
— Шукаєте людину? — спитав він у бородатого господаря майстерні.
— Шукаю, — той оглянув його. — Вмієш щось робити?
— Не пробував, але навчуся швидко.
Наступного дня Олег вийшов на роботу. Спочатку було важко: руки не слухалися, інструменти здавалися чужими. Але з кожним днем він відчував, як оживає. Вперше за багато років він прокидався з думкою, що попереду — не просто черговий день, а справжня подія.
Його життя не змінилося за мить. Але він зробив головне — крокнув у прірву невідомості. І цього вистачило, щоб світ почав повертатися до нього лицем.
