Поки мої діти та онуки туляться в маленькій однокімнатній квартирі у Львові, батьки зятя насолоджуються життям у просторій трикімнатній оселі в тихому районі міста.
Моя донька Олеся вийшла заміж вже вісім років тому, але нам із зятем та його батьками так і не пощастило. Ми завжди стараємося дати дітям усе найкраще, а зі сторони їхньої родини зовсім нічого. З першого дня після весілля лише нашій родині доводиться вирішувати їхні проблеми.
Коли постало житлове питання, батьки зятя відразу відсторонились: «Це не наше, самі розбирайтеся». Довелося нам із чоловіком переїхати в стару хату під Львовом, аби купити молодим квартиру. Хотілося залишитись у власному затишному будинку з цегли, але що зробиш головне, щоб діти мали дах над головою. Зробили ремонт, купили нові меблі, а батьки зятя навіть гривні не додали.
Я допомагаю їм і з онуками. Олеся зараз у декреті з малюком, а старший Максим навчається в першому класі, тому я щоранку відводжу його до школи машиною. Донька просто фізично не встигає: треба обох дітей підняти, вдягти, нагодувати й за годину вже бути готовими. Тому ми з дідусем щодня по черзі допомагаємо, супроводжуємо онуків.
А батьки зятя як завжди і роблять вигляд, ніби це їх не стосується. Я дивлюсь і дивуюсь, як можна бути настільки байдужими до власних онуків.
Так було з самого початку. Уявіть собі: не дали сину навіть гривню на весілля! Я перед весіллям дзвонила їм:
Діти розписуються, давайте зустрінемось, обговоримо.
А вони відповіли:
А якщо розлучаться через місяць? Зараз 70% пар розпадаються протягом перших шести місяців така статистика.
Зрештою, ми з чоловіком самі організували весілля і подарували молодим квартиру, а свати прийшли як чужі, принесли в конверті жалюгідних 2000 гривень і все.
Проте зять бере, як йому вигідно, та ще й вимоги висуває. За ці вісім років ми купили їм тогочасну однокімнатну квартиру тоді це для двох було цілком достатньо. Але зараз уже двоє дітей, стало тісно.
Я вважаю, що Андрій мій зять міг би бути активнішим. Питаюсь:
Якщо не можеш заробити більше, може б твої батьки трохи допомогли?
А він:
Не можу їх про це просити!
Я питаю далі:
Хочеш, я сама з ними поговорю? А він просто заборонив навіть згадувати цю тему.
Як так? Соромно просити у своїх, а в чужих ні. За вісім років лише від нас отримує підтримку. Чому сам не заробляє? Люди ж якось купують житло! Я йому мовлю: ти молодий, шукай можливості, йди на підробіток або їдь у Польщу, як інші хлопці.
З донькою поводиться так само та вже мені скаржиться, що я втручаюсь. Каже: такі вже вони, свати, і не зміняться, допомагати не будуть.
Мені боляче на це дивитися: вони в собі не відмовляють, на курорти їздять, живуть у достатку, а молодим сказати щось не можна зять нібито й заборонив. Он який турботливий син! Тільки про своїх тестя та тещу навіть не згадає аби використати і все.
