Поки ми продаємо квартиру, поживи у будинку для людей похилого віку, сказала дочка.
Оксана вийшла заміж дуже пізно. Варто сказати, їй довгий час не щастило, і вже сорокарічна жінка практично не сподівалася зустріти, як їй здавалося, гідного чоловіка.
Сорокапятирічний Ярослав здався справжнім принцом. Він уже неодноразово був одружений, мав трьох дітей, яким з «рекомендації» суду передав свою квартиру.
Тому Оксані після кількох місяців поневірянь на орендованих квартирах довелося забрати чоловіка до своєї матері шістдесятирічної Ганни Василівни.
Ярослав одразу скривився й зморщив носа, чітко даючи зрозуміти, що йому не подобається запах у цій квартирі.
Тут тхне старістю, пробурмотів він з докором. Треба б провітрити.
Ганна Василівна чудово почула слова зятя, але зробила вигляд, що не звернула уваги.
Де ми будемо тут жити? важко зітхнув Ярослав, якому явно не сподобався новий дім.
Оксана одразу ж заметушилася, бажаючи догодити чоловікові, й відвела матір убік:
Мамо, ми з Ярославом займемо твою кімнату, прошепотіла дочка, а ти тимчасово поселишся у маленькій.
Того ж дня Ганну Василівну безцеремонно переселили в маленьку кімнатку, яку важко було назвати придатною для життя.
Ще й речі їй довелося тягнути самій зять навіть і не думав допомагати.
Із цього дня життя жінки стало нестерпним. Ярослав був незадоволений усім їжею, прибиранням, кольором шпалер.
Найбільше його дратував запах. Ярослав переконував, що у квартирі пахне старим, і від цього у нього нібито навіть розвинулася алергія.
Він демонстративно кашляв, коли тільки Оксана переступала поріг дому.
Так далі тривати не може! Треба щось вирішувати! вигукнув Ярослав.
У нас немає грошей на оренду, розгублено відповіла жінка.
Відішли матір кудись, роздратовано сказав Ярослав. Тут же дихати нічим стало.
Куди ж я її подіну?
Я не знаю, придумай щось! Та найкраще цю квартиру треба продавати й брати нове житло, пробурчав Ярослав. Ось що треба зробити! Поговори з матірю!
Що я їй скажу? стривожено запитала Оксана.
Щось вигадаєш! Все одно після її смерті квартира буде твоя. Ми просто прискоримо цей процес, спокійно відповів Ярослав.
Це якось незручно
Я не розумію, хто тобі дорожчий вона чи я? Я ж тебе виручив, коли тобі вже сорок було! Хто б тебе стару діву взяв ще? дошкуляв Ярослав, знаючи, на що натискати. Піду знову залишишся сама, і чи знайдеться ще колись твій чоловік?
Оксана з-під лоба подивилась на чоловіка й подалась до матері у її маленьку комірку.
Мамо, тобі, напевне, незручно тут жити? обережно почала Оксана.
Мою кімнату вже звільнили? сподівалася Ганна Василівна.
Ні, ми інше придумали. Ти ж усе одно квартиру мені залишиш? з надією спитала дочка.
Звісно, доню.
То давай не будемо тягнути! Я хочу цю квартиру продати й купити кращу, у новому будинку.
Може, краще тут зробити ремонт?
Ні, треба брати більше.
А куди ж я, доню? Губи Ганни Василівни затремтіли.
А ти тим часом поживеш у будинку для літніх людей, радісно повідомила Оксана, але тільки тимчасово! Потім ми тебе обовязково заберемо до себе.
Справді? зниклої надією подивилась жінка на дочку.
Авжеж. Все оформимо, зробимо ремонт і заберемо тебе, Оксана обійняла матір за руку.
Ганні Василівні нічого не залишалося, як повірити і переписати квартиру на дочку.
Коли всі документи були оформлені, Ярослав із задоволенням руки потирав:
Збирай речі, повеземо бабусю у будинок для літніх!
Вже? розгублено спитала Оксана, яку мучила совість.
Чого чекати? Навіть її пенсія нам не потрібна. Клопоту від неї більше, ніж користі. Вона вже своє віджила, час і нам пожити, сказав Ярослав діловитим тоном.
Ми ж ще не продали квартиру
Роби як я сказав інакше залишишся ні з чим, навмисне наголосив чоловік.
Через кілька днів речі Ганни Василівни разом з нею посадили в автівку й повезли до будинку для літніх людей.
Дорогою жінка нишком витирала сльози. Серце відчувало біду.
Ярослав не поїхав із ними. Сказав, що буде провітрювати квартиру від «старечого запаху».
Ганну Василівну швидко оформилі у заклад, а Оксана нашвидкуруч попрощалася й соромязливо пішла.
Доню, ти справді повернешся за мною? на прощання тихо спитала Ганна Василівна.
Звичайно, мамо, відвела погляд Оксана.
В душі вона знала, що Ярослав не дозволить забрати Ганну Василівну у нову квартиру.
Ярослав та Оксана швидко продали материнську квартиру та за 2 мільйони гривень купили нову.
Ярослав вирішив оформити її на себе, мовляв, Оксані не можна довіряти.
Через кілька місяців жінка наважилася поговорити з чоловіком про матір. Але Ярослав спалахнув:
Ще слово про неї вижену! люто кинув Ярослав. Розмов про Ганну Василівну Оксана більше не заводила.
Кілька разів вона збиралася відвідати маму в будинку для літніх людей, але, уявляючи її заплакані очі, кожен раз зупинялася.
Ганна Василівна ще пять років щодня чекала, що донька повернеться.
Втім, Оксана так і не наважилась навідатися до мами. Від самотності та печалі Ганна Василівна відійшла у вічність.
Лише через рік Оксана дізналася про це Ярослав вигнав її з квартири, і тоді жінка вперше згадала про маму по-справжньому.
Винуватість була такою нестерпною, що Оксана подалась у монастир вимолювати прощення за свій гріх.
Свій рід не здобудеш вдруге. Зрада рідної крові карається самотністю й навязливим сумлінням, що переслідуватиме до кінця. Варто цінувати близьких, поки ще є кому сказати «мамо».
