Двері заскрипіли майже одразу, щойно він натиснув дзвінок. На порозі стояла літня жінка, років вісімдесят, із ясним, кмітливим поглядом.
— Добридень, — ввічливо промовив хлопець.
— І вам здоровенькі були, молодий чоловіче, — відповіла вона. — А чого ж ви без запрошення? Навіть не спитала «хто там» — не лякаєтесь, бабусю?
— Я, сину, у житті всього набоялася, — усміхнулась стара. — Тепер сама маю право страшні казки розповідати. Заходь — ти з соцзахисту чи звідки?
— Я, бабусю, від компанії, що робить дивні фільтри. Під’єднаєш — і вода з крану стане немов із криниці. Чиста, без хімії. Як у давнину, коли можна було пити прямо з джерела.
— Ого, сам водяник до мене прийшов, — здивувалась баба. — Діло гарне. Заходь.
Хлопець уважно витер черевики об половик.
— Можна не роззуватись? — спитав він, поглядаючи на килимок.
— Та біжи, нехай. Донька потім помиє, вона ж молода, не така як я — стара відьма.
— Та що ви, ви ж жвава, гарна, щоки румяні — прямо на весілля, — пробурмотів він із уданою посмішкою. — А де ваша кухня? Хотів би пристрій показати…
— Підлесник, — хмикнула бабуся. — У дзеркала вже давно не дивлюся, тож вірю на слово. Ходімо, покажу.
Увійшовши на кухню, хлопець оглянувся і раптом запитав:
— А чому у вас немає відображення? Ви вампірка?
— Ні, ні, — засміялась баба. — Просто донька дзеркала високо повісила, а я низька. Не дотягнусь, хоч скачи.
Він почав встановлювати фільтр, щось підкручував, показував брудну воду до та чисту після. Бабуся слухала уважно, кивала.
— Куплю, — раптом сказала вона. — Але спершу чаю зі мною вип’єш. Сама не люблю. Хвилин на п’ять — не більше. Чай у мене добрий, із зіллям.
Швидко поставила воду кип’ятити, запарувала ароматний чай. Кімната наповнилася запахом м’яти та липи.
— Родина у тебе є? — ненароком спитала вона. — Діти?
— Ні, поки сам.
— І правильно. Рано тобі ще дітей. А чай як?
— Чудо, бабусю. Де такий берете?
— Я не беру. Мені його русалки на іменини приносять.
Він засміявся, подумавши, що жартує. Але незабаром усмішка зникла з його обличчя.
— А скажи, хлопче, нащо ти по хатах ходиш? Чистої води людям захотілося? Не вірю.
Раптом він сам заговорив, немов проти своєї волі:
— Ні, звісно. Фільтри дешеві, купую в магазині, а продаю в двадцять разів дорожче. Інше в воду додаю, щоб смак був. Люди ведуться, а мені вигідно.
— Ось і все, — спокійно кивнула баба. — А я ж казала: чай у мене чарівний. Хто його п’є — брехати не може. Русалки, кажеш? Так. Вони й зробили цей настій. За обман твій будеш покараний.
Хлопець хотів щось відповісти, але вже не міг — тіло почало розсипатися в легку пару, що повільно опустилася у мідний таз, підставлений бабою.
— Захотів бути водяним? Тепер будеш ним. Наш річковий давно помічника просив. Десять років на річці відпрацюєш, потім побачимо.
Вона взяла таз і вилила воду у раковину.
— Так-так, «чому не відображуся, бабусю?». Тому що мені вже триста років. А дзеркала донька підвісила високо, щоб люди не лякались.
Вона засміялась, ніби собі.
— Перший був лічильники міняти — тепер блискавки у бурю направляє. Повітря — його стихія. А твоя — вода. Познайомитесь. Наступного дощу.
Баба пройшла повз дзеркало, у якому не відбилося нічого. Лише тінь ковзнула по підлозі й розчинилася у тиші старої хати.
