Постривай з ним, Ладо… Чи з нею? А може, просто з собою
— Ладо, ну будь ласка… Він же там розіб’ється! — голос матері тремтів від сліз.
— Мамо, звідки ти взяла?
— Ти ж знаєш! Він же в мене зовсім хлопчина! — ледь не скрикнула Галина Михайлівна.
— Йому двадцять п’ять. Через місяць. Хлопчина… — Лада стрималася й, щоб не кричати в трубку, тихо видихнула. — Гаразд. Подзвоню йому…
Вона скинула дзвінок і прикусила губу.
«Богданчик, Богданчик… Лише про нього й розмови. А я? Я — просто фоновий персонаж, статист у чиїйсь драми. Лада доросла, Лада самостійна, Лада не плаче, отже, і не страждає. Хіба ж мати запитує — як я, що в мене…»
— У неї це почалося після смерті батька, — розповідала Лада подрузі Іринці, крутячи ложку в чашці кави.
— Горе, стрес, туга, — кивнула Іринка. — Але два роки минуло…
— Ось саме! А вона буцімто чіпляється за нього, за Богдана, як за останній рятувальний круг. У неї тепер одне життя — це він. Мама немов обнулилася.
— А ти?
— А я? — Лада усміхнулася. — Я поряд, але не в рахунок. З братом у неї якийсь особливий зв’язок. І хай би, якби це не переходило в нездорову одержимість. Він молодший за мене лише на два роки, а вона з ним, як з немовлям: і нагодує, і вкриє, і думки його вгадає…
— Він, мабуть, на батька схожий?
— Та всі вони на нього були схожі — і Богдан, і татові шкільні фото. Тільки в мене, мабуть, інше ДНК.
Ладі було двадцять сім. Працювала в юридичній фірмі, знімала однушку в старому будинку біля метро Лук’янівська. З особистим — було… рівно. Після кількох невдалих стосунків вирішила поки покласти спроби створити сім’ю та зосередилася на собі.
Богдан був іншим. З дитинства — млявий, неуважний, нелюблячий напружуватися. Школу витягнув із трудом, вступив туди, де «не треба математики». Тато тоді ще був живий, поговорив по-чоловічому, і хлопець хоч і неохоче, але визначився.
Потім — смерть батька. Важка, несподівана. Мама немов розломилася навпіл. Хворіла, ходила по лікарях, сльози, таблетки, молитви. Робота ледь не розвалилася. І на цьому тлі Богдан — єдина втіха.
Хлопчик-потіха. Хоч хлопчик давно дорослий.
Він влаштувався на роботу. Гроші в будинок не особо приносив, але до вечері завжди приходив, а потім — у крісло, до комп’ютера. Там і життя. Але щось змінилося, коли в його житті з’явилася Даринка.
На Новий рік Лада приїхала до матері. Богдан, із очима в телефоні, переписувався. Смішно посміхався, бурмотів щось невпопад. Лада зрозуміла — кохання. І навіть пораділа.
А от мати була напружена.
— Ти б його бачила! — приговорювала Галина Михайлівна, коли залишилися удвох на кухні. — Раніше з ліжка не підняти, а тепер працює, як кінь. У вихідні на підробітку, увечері в офісі. Все для Даринки! Все для «майбутнього». Перстень їй купити хоче, квіти, ресторани… І навіть почав заощаджувати! Не хочу, каже, з порожніми руками приходити…
— Мамо, та що поганого в тому, що він хоче бути дорослих? — Лада дивилася на матір із розгубленістю. — Ти ж завжди цього хотіла.
— Але ж не так! Вони ж куди тільки не їздять! То гори, то каяки… Якийсь екстрим! А якщо щось станеться? Я ж одна залишуся…
— Мамо, не можна ж людину у вакуумі тримати, — Лада похитала головою. — Він живе. Це нормально.
Минуло ще трохи часу. Лада сиділа в кафе на обіді, виделка в борщі, коли на телефоні засвітився екран — «Мама». Вона зітхнула й натиснула «відповісти».
— Він не ночував вдома, Ладо! Ти розумієш?! Поїхав до неї, попередив, звичайно, але я сподівалася, що не залишиться…
— Мамо, йому майже двадцять п’ять. Він дорослий. Це нормально, що в нього стосунки…
— Для мене він дитина! Я не спала всю ніч. Постривай з ним, благаю. Він мене не слухає. А тебе — послухає.
Лада видихнула. Обіцяла, звісно. Але подумала — а чи варто? Може, з ним треба говорити не як старша сестра, а як доросла — із дорослим. Або, навпаки, не говорити взагалі — він сам розбереться.
Потім пішли нові теми. Кінь. Верхові їзди. Катастрофи, вигадані материною уявою.
— Він собі шию зламає! — ридала мати по телефону. — Чи спину! Нехай би ця Даринка сама їздила. Навіщо він?!
А потім — похід. Осінній. Із наметами й підйомами.
— Він собі все відморозить! — кричала Галина Михайлівна. — У нього ж імунітет слабкий! А якщо ведмідь? А кліщ? А ти, Ладо, з ним поговори. Він лише тебе слухає!
— Знаєш, — поскаржилася Лада подрузі Іринці, — я вже не сестра, а диспетчер між двома фронтами. Мама каже — передай йому. Він каже — передай мамі. Я — посередині!
— Може, він і справді незабаром переїде? — задумливо проговорила Іринка.
— Я йому так і сказа— Я йому так і сказала: одружуйся та їдь. Куди подалі. Відпочинь. Від неї.
А потім Богдан знайшов нове кохання, і мати знову почала благати Ладу «постривати з ним», але вона нарешті зрозуміла, що єдиний, з ким варто говорити — це сама з собою, і ця розмова принесла їй спокій.
