Різкий поштовх автобуса ледь не збив із ніг жінку в потертому блакитному пальті – вона ледве встигла схопитися за поручень, щоб не впасти прямо на сусідку. В останню мить, зіщулившись від сорому, вона підняла очі – і завмерла.
– Валько?.. – прошепотіла вона, вдивляючись у знайомі риси.
Жінка, на яку вона ледь не впала, на секунду зустрілася з її поглядом… і одразу відвернулася. Вдала, що не впізнала.
Але рука її дрижала, стискаючи ручку старої сумки, а обличчя поблідло, ніби кров відхлинула. Повітря дріжало.
Лідія Семіонівна (так звали ту, у блакитному пальті) вирядилась на неї, не вірячи власним очам.
Та це ж була та сама Валя! Валентина Костянтинівна, з якою вони майже десять років торгували пліч-о-пліч на київському ринку «Жуляни» у лихі дев’яності.
Так, змінилася. Зникли розкішні чорні коси, сиві пасма зібрані в суворий пучок. Обличчя змарніло, зник вогонь у очах… Але ямочки на щоках і шрам над бровою залишилися тими ж.
– Валю, ну годі вдавати! Це ж я, Ліда! – не витримала Лідія. – Ми ж з тобою на «Жулянах» поруч сиділи! Пам’ятаєш, як у дев’яносто восьмому…
– Перепрошую, ви помилилися, – перебила Валентина несподівано холодно, навіть не глянувши.
– Як це помилилася?! Та ми з тобою, як рідні… – голосно скрикнула Лідія, не вірячи почутому.
– Я вас не знаю. Залиште мене, – різко обірвала Валентина, і її голос задрижав.
Навкруги притихли. Літня жінка з візком, що сиділа попереду, обернулася, витріщившись на них.
Лідія Семіонівна зніяковіла. Очі її метнулися до чоловіка, що сидів поряд із Валентиною. Той був похмурий, з сальними волоссям, у потертій шкірянці. І тоді вона помітила під шаром тонального крему – акуратно замазаний синєць на щоці Валентини.
Серце Лідії стислося.
– Ох, справді, вибачте, – тихо пробурчала вона, – плутаю. Вік, знаєте…
Через кілька зупинок Валентина зі своїм супутником вийшли. Лідія дивилася, як він, опинившись на вулиці, почав щось різко вигукувати їй, а вона лише стояла, похиливши голову, наче школярка перед учителем.
Дома Лідія Семіонівна довго сиділа біля вікна, згадуючи.
Як вони з Валею почали торгувати, як разом тягали мішки з «Петрівки», як рятували одна одну від вуличників, як Валя з палицею кинулася на двох гопників, рятуючи її – Ліду – від пограбування. Тоді вона й отримала той шрам над бровою.
Вона розгорнула старий альбом.
Фото біля прилавка. Напис на звороті: «Ліда і Валя. 1998. Все буде добре!»
– Як же так, Валько? – прошепотіла вона, – адже ми з тобою були, як родина… Що ж з тобою зробили?..
Через тиждень вона знову побачила Валентину.
Та сиділа на задньому сидінні автобуса. Поряд – той самий чоловік. Лідія подивилася на нього уважніше – і похолола.
Це був Віктор Шуба. Вітько. Один із тих самих відморозків з ринку. Він і його друзяка колись накинулися на неї з ножем. Кричали: «Гаманець діставай!» А та сама Валя тоді з палицею – і врятувала.
І ось він поруч із нею. З тією самою Валею. Тихою, згаслою…
– Не зараз… – прошепотіла Лідія собі, – вона знову відмовиться. Треба інакше.
Наступного разу вона зайшла в автобус слідом за ними і, поки Віктор платив за квиток, пхнула Валентині в долоню складений у чотири рази папірчик.
Та здригнулася. Глянула на Лідію – і ледве помітно двічі стиснула губи.
І це був їхній старий знак. Сигнал: небезпека поряд.
Лідія мовчки кивнула і пройшла вперед.
У серці пульсувала одна думка: це вона. Це моя Валя. І я її врятую, як вона колись мене.
Минув майже рік. Телефон мовчав. Але Лідія знала: вона зателефонує. Рано чи пізно. І не помилилася.
– Лідько, золотце! – почула вона в трубці. – Завтра о третій. Там, де завжди.
Лідія Семіонівна прийшла в кав’ярню на півгодини раніше. Від хвилювання цілу ніч не спала. Замовила каву, руки тремтіли.
І раптом… увійшла вона. Валя.
Не та – згасла, забита. Ні. Справжня.
Джинси. Біла сорочка. Коротка стрижка. Сміються очі. Ямочки.
– ВАЛЬКО! – підскочила Лідія.
– ЛІДЬКО! – крикнула у відповідь Валентина.
Вони обнялися. Довго. Мовчки.
– Слухай, ти просто бомба! – видихнула Лідія, коли вони сіли. – Ти ж рік тому…
– Рік тому мене не було. Я тоді померла. Але ти… – Валентина взяла її за руку, – ти витягла мене. Той папірець.
– Я? Та я ж просто…
– Ось саме, просто. Без великих слів, без імен. Без небезпеки. Значить – зрозуміла. Значить, поруч. А я… я згадала, ким була. І ким стала. Глянула у дзеркало… і зрозуміла – годі.
ВиІ тепер, коли сонце сідало за Дніпром, вони сміялися, наче дві дівчинки, що тільки-но вирвалися зі шкільного уроку.
