**Отруєна заздрістю**
На околиці невеличкого містечка в Черкаській області була стара вулиця, забута часом. Асфальт – у вибоїнах, автобуси – раз на день, сусідів можна було перерахувати на пальцях. Але останніми роками все змінилося: сюди почали переселятися містяни, змучені кам’яними джунглями. Будинки купували один за одним – хто ремонтував, хто зносив до фундаменту, щоб звести просторий котедж.
Тарас і Оксана також вирішили переїхати. Старий дім у глибині вулиці обійшовся недорого, а квартиру в місті залишили дочці. Будинок відремонтували, двір виклали плиткою, навіть палісадник розбили – як і мріяли. Зять привіз із садового розплідника маленьку ялинку. Її посадили біля тину, щоб було видно з вулиці.
Спочатку деревце зовсім не росло, немов не хотіло приживатися. Але Оксана з Тарасом не здавалися — підгодовували, поливали, розмовляли з нею, як із живою. І одного дня ялинка пішла вгору. Не швидко, але впевнено. Першу ж зиму прикрасили іграшками, зібралися діти й онуки, зробили спільне фото — і з того часу на кожні Різдвяні свята тут були й гірлянди, і радість, і сімейні спогади.
За два роки вона стала справді гарною. Зелена, струнка, з м’якими гілочками. Влітку навколо зацвіла трава, і подружжя вже мріяли про лавочку, щоб сидіти в холодку під вечір. Але одного ранку Оксана вийшла у двір — і завмерла. Ялинки не було. Лише пеньок. А трохи далі, біля смітника – викинуте тіло колишньої улюблениці.
Шок. Істерика. Розпач. Кіб міг таке зробити – не взимку, не у свята, а посеред літа?
Тарас, стиснувши кулаки, пішов до сусідки через дорогу – Марії Іванівни. Вона давно косилася зі злістю. Її дім – батьківський, старий, але доглянутий. Сама вона вдова, син навідувався рідко. А нові сусіди були їй як вістря у віці.
— Навіщо ж так жорстоко, Маріє Іванівно? — запитав Тарас без злости, але з болем.
— Розжилися тут! — різко відповіла вона. — Дві машини! Двір як картинка! А ця ялинка мені, як вістря у віці. Онуки ревуть, бігають – спокою немає.
— Та ж свято було… Іграшки… Родина… — він розгублено пробубонів.
— А я що, влітку повинна вікна закривати, коли ваші носяться під вікнами?
Він мовчки розвернувся. Дома розповів все дружині. Оксана довго мовчала, потім витерла сльози й сказала:
— Заздрість. Інакше не пояснити.
— Заздрість – отрута. Ми ж такі самі, пенсіонери. Просто любимо жити красиво. Для себе і для онуків.
Через тиждень зять знову приїхав і привіз дві ялинки – невисокі, але пушисті, з коренями. Подружжя посадили одну біля калітки, а другу Тарас узяв і пішов… знову до Марії Іванівни. Хотів помиритися, щоб її серце хоч трохи пом’якшало.
— Не потрібна мені ваша подачка! — просипіла вона. — Садіть у себе, у мене все своє є.
Тарас уже повертався, як із-за паркану виглянула сусідка постарша – тітка Галя, років вісімдесят, що жила через будинок.
— Ялинку даруєш? Я візьму, сину. Нехай росте.
— А вам навіщо, Галино Іванівно? Ви ж самі…
— Та нехай росте. Може, після мене хтось добрий у будинок заселиться, а в нього біля калітки ялинка буде – і мене згадають.
У Тараса перехопило в горлі. Вони з Оксаною самі посадили ялинку для тіточки Галі, пояснили, як доглядати, пообіцяли допомагати. А потім вдома Оксана випекла пиріжків – хотіла спробувати налагодити стосунки з Марією Іванівною, віднести їй частування.
Але Тарас зупинив:
— Не треба. Скаже, що отруєні. Краще я їй повідомлю, що ми камеру встановили. Тепер кожен сантиметр ділянки під наглядом.
І справді – відеоспостереження вже працювало. Тарас підійшов до сусідки і, без погроз, але твердо, сказав:
— Камери тепер стоять. Якщо ще хоч щось – піде заява в поліцію. Це вже вандалізм, є стаття.
Вона нічого не відповіла. Тільки очі бігали.
З того часу – ані відро сміття біля тину, ані злісних поговорів за спиною. Спокій повернувся. А ялинка… Нова ялинка росла. А стара – лишилася у пам’яті. Як символ доброти, простоти – і тієї заздрості, що справді робить людей потворними.
