– Що ти собі дозволяєш?! – голос Валентини Петрівни тремтів від обурення. – Мій син жив нормально, поки тебе не зустрів!
– А тепер що, ненормально живе? – Оксана стояла посеред кухні з мокрими від сліз очима, стискаючи в руках кухонне рушник. – Може, ви поясните, у чому проблема?
– Проблема в тому, що Ігорко схуд на десять кілограмів! Дивись, у що ти його перетворила!
Ігор сидів за столом, втупившись у тарілку з недоїденим борщем, і явно мріяв провалитися під землю. У свої тридцять два роки він почувався підлітком, якого лають батьки.
– Мам, ну годі, – пробурмотів він, не піднімаючи голови.
– Не годі! – Валентина Петрівна розвернулася до сина. – Подивись на себе в дзеркало! Щоки впали, під очима мішки. А все тому, що вона тебе не годує!
– Як це не годую? – вибухнула Оксана. – Я щодня готую! Ось, борщ варила зранку!
– Борщ! – зневажливо хмикнула свекруха. – Водичка з буряком. А де м’ясо? Де сметана? Де нормальна їжа для чоловіка?
Оксана відчула, як у грудях все стиснулося. Вже півроку, як вона вийшла заміж за Ігоря, і вже півроку кожний візит свекрухи перетворювався на скандал. То борщ не такий, то сорочки не так прасувала, то квартиру не так прибрала.
– Валентино Петрівно, я стараюся з усіх сил, – тихо сказала вона. – Але в мене робота, заочне навчання…
– Робота! – свекруха розвела руками. – Яка ще робота? Місце жінки – поруч із чоловіком! А ти но́сишся невідомо де, а син мій голодний сидить!
Ігор нарешті підняв голову.
– Мам, я не голодний. І схуд я, бо до спортзалу записався.
– До спортзалу? – Валентина Петрівна подивилася на сина так, ніби він сказав щось непристойне. – Навіщо тобі спортзал? Ти й так гарний!
Оксана не витримала і вийшла з кухні. У спальні вона сіла на ліжко і нарешті дала волю сльозам. Як же вона втомилася від цих постійних докорів! Що б вона не робила, для Валентини Петрівни все було неправильно.
А ж спочатку все складалося інакше. Коли Ігор вперше привів її знайомитися з мамою, Валентина Петрівна здалася привітною жінкою. Частувала чаєм, розпитувала про родину, навіть компліменти робила.
Але як тільки пролунало слово «весілля», все змінилося.
– Оксанко, ти де? – у спальню заглянув Ігор. – Мама пішла.
– Нарешті, – схлипнула Оксана.
Чоловік сів поруч і обійняв її за плечі.
– Не звертай на неї уваги. Вона просто до всього звикла.
– До чого звикла? До того, що ти жив із нею до тридцяти двох років?
Ігор зітхнув. Ця тема була болючою для них обох.
– Оксаночко, вона сама все життя. Тато помер, коли мені п’ятнадцять було. Вона все для мене робила.
– Розумію. Але я тепер твоя дружина. Невже не можна знайти компроміс?
– Можна, звісно. Просто потрібен час.
Час. Оксана вже чула це слово сотні разів. Скільки ще часу потрібно Валентині Петрівні, щоб прийняти її як частину родини?
Наступного дня Оксана вирішила діяти. Після роботи вона купила продукти і приготувала справжню вечерю з трьох страв. Борщ на яловичому бульйоні, котлети з картопляним пюре й салат. Накрила стіл білою скатертиною, поставила кришталеві фужерТепер вони сіли вечеряти разом, і Оксана відчула, що сварки минулися, а любов і повага залишаться назавжди.
