Прогулянка хмарами
З неба, затягнутого сірим туманом, сипав дрібний дощик. Ярослав підставив обличчя, і водяний пил одразу покрив його шкіру. Він із задоволенням вдихнув повними легенями вологе повітря.
За спиною із металічним брязкотом зачинилися в’язничні ворота. Поправивши ремінь спортивної сумки на плечі, він швидко пішов уздовж високої цегляної огорожі…
***
За два з половиною роки до цього
Ярослав їхав машиною містом, намагаючись приглушити в собі злість і досаду. Куди поділася любов? Чому вони з дружиною перестали розуміти один одного? На сидінні пасажира тремтів закинутий телефон, дзвінок якого раптово замовк.
«Нарешті більше тиші», – пробурмотів Ярослав.
Та не встиг він доїхати до наступного світлофора, як телефон знову задзвонив.
«Що ще?» – зірвався він і взяв трубку.
«Яро, я не можу більше так. Ти втік, ми не домовилися…»
Оксана говорила й говорила, продовжувала ту саму сварку, що почалася вдома. Її слова вкручувалися в мозок, заважаючи думати й дивитися на дорогу. Ярослав ледве не закричав: «Замовкни!»
«Чого мовчиш?» – підвищила голос жінка.
«Я знаю, що ти хочеш почути. Давай розійдемося, якщо більше не можемо бути разом.» Він різко гальмував, ледь не проскочивши на червоне. Телефон випав із рук, але він встиг його схопити.
«Таточку…» – почувся у трубці плач доньки. «Не йди, будь ласка!»
«Сонечко, я не йду, не плач. Скоро буду вдома…»
Ззаду пролунав різкий сигнал.
«Їду, їду!» – відповів нетерплячому водієві роздратований Ярослав.
Він натиснув на газ і кинув телефон, на мить відвівши погляд. У цю секунду машина врізалася в невидиму перешкоду, а потім удар ззаду штовхнув її ще далі. Ремінь впився в груди, коли його кинуло на кермо.
«Трясця!» – вилаяся він і вискочив назовні.
На мокрому асфальті перед його машиною лежала дівчина-підліток…
«Викличте швидку!» – закричав він натовпу на тротуарі, а сам схилився над нею.
Так закінчилося його звичне життя – робота, дружина, донька…
Ярослава засудили на два роки. Він вважав, що йому пощастило. Якби хтось так трапився з його Софійкою, він би вбив водія власними руками.
Дружина одразу подала на розлучення, а через чотири місяці вийшла заміж і вивезла доньку в інше місто. Тепер він розумів – у неї давно був коханець, і саме через це вона провокувала сварки.
***
Ярослав
Піднявшись на четвертий поверх, він дзвонив у двері своєї квартири, знаючи, що ніхто його не чекає. Потім натиснув кнопку сусідки.
«Ярославе?! Повернувся?» – здивувалася жінка. «Твої ж вийшли заміж і поїхали, знаєш?»
«Знаю. Ключі від квартири не залишили?»
«Звісно, зараз принесу.» – Вона пішла у кімнату й повернулася зі зв’язкою ключів. «Ось. Заходь, якщо що, я завжди вдома.»
Квартира зустріла його мертвою тишею. У дитячій на ліжку сидів забутий Софійкою плюшевий ведмедик – його подарунок на п’ятиріччя. Він притиснув іграшку до обличчя, вдихаючи знайомий запах доньки, і ледве не стогнав від болю.
Довго лежав у ванні, потім одразу ліг спати. Здавалося, проспав цілу добу, але на годиннику була лише сьома вечора, коли прокинувся. Хотілося їому, як ніколи.
Зі справкою про звільнення на хорошу роботу не брали. Ярослав влаштувався вантажником на хлібозавод неподалік. Хоч якась робота.
Раніше він дивився фільми, новини, спілкувався з друзями. Якби був комп’ютер, міг би заробляти онлайн. Але ноутбук забрала дружина.
Колись він непогано заробляв і накопичував гроші. Машина постійно вимагала витрат, а жінка сварилася за кожну копійку. Оксана про заначку не знала. Заглянувши у схованку, він із полегшенням побачив, що гроші на місці. Наступного дня він купив простий ноутбук.
Тепер, повертаючись з роботи, він сідав за комп’ютер. Дивився новини, шукав вакансії, заходив у соцмережі. Коли знайшов сторінку Софійки, ледь не підскочив від радості. Розглядав її фото й дивувався, якою вона стала.
Писати не наважився. Не знав, як відреагує колишня дружина. Може, взагалі заборонить спілкування. Але щодня він заходив на сторінку, стежачи за життям доньки. Колись він напише їй і попросить про зустріч. Але не зараз.
Одного разу йому спало на думку знайти ту дівчину, яку він збив. Тоді їй було п’ятнадцять. Слідство, суд, два роки… Тепер їй має бути вісімнадцять. Її ім’я він ніколи не забуде, але обличчя пам’ятав погано. Чи впізнає він її?
Він ввів її дані у пошук і почав переглядати знайдені аватарки. Одна здалася йому знайомою. Дівчина посміхалася, але в її очах була серйозність. Сторінка була закрита для чужиОдного разу, коли він знову прийшов до неї додому з квітами, Зоя подивилася йому в вічі і тихо сказала: «Я знаю, хто ти насправді, але пробачила тебе ще до того, як ти з’явився у моєму житті знову,» — і в цю мить Ярослав відчув, що його душу нарешті відпустило, адже хмари над їхніми головами розійшлися раз і назавжди.
