Хмари знову нахмурилися сьогодні. Вже кілька ночей поспіль вони сердито гримлять, ніби хтось зверху скидає величезні каміння просто на землю. Я та мама прокинулися одночасно. Вона швидко загорнула мене в ковдру, притиснула до себе й повела у ванну.
Коли починається цей жахливий гуркіт, ми завжди ховаємося там — у найменшій кімнаті нашої хати, біля відра й рушників. Сіли на холодну підлогу. Мама шепотіла молитву. Я дивився на її губи — вони тремтіли, але вона продовжувала: щоб я, її маленький хлопчик, завжди був здоровий, щоб знову настали мирні дні… щоб скінчилася війна.
Я не до кінця розумію, що таке війна. Але знаю одне — тато там. Де йде війна. І ще знаю, що саме через неї небо стало злим і галасливим. Так мені казали хлопці з подвір’я. Хоча я їх давно не бачив — мама не пускає мене на вулицю. Сама вона виходить лише раз на день — до крамниці. Купує тільки хліб.
Я сидів, слухав її молитву. Мені стало трохи сумно… і нудно. Я згадав про Мишку — м’якого ведмедика, який завжди рятував мене, коли було страшно.
— Мамо, принеси мені Мишку, будь ласка, — попросив я.
Вона подивилася на мене, міцніше обійняла.
— Зараз?
— Так, я хочу його обійняти. Він допоможе.
Мама завжди робила все, що я просив. Навіть два морозива за день — і то дозволяла. Вона кивнула, посміхнулася й сказала:
— Тільки не виходь звідси, гаразд?
Я кивнув. І почав чекати.
Минало, певно, кілька хвилин. Раптом земля застогнала. Щось гримнуло так сильно, що весь будинок затремтів. По підлозі покотилася плитка, що відірвалася від стіни. Мені стало страшно. Дуже. Але мама сказала не виходити — і я лишився. Почав рахувати — від одного до ста. Хотів до двохсот, але забув, що йде після сотні. Мама обіцяла, що коли мені виповниться сім і я піду до школи, то навчуся. Я дуже чекаю того дня.
Знову почав рахунок, але мама не поверталася. Я почав кликати її. Спочатку тихо, потім голосніше. Ніхто не відповідав. Тоді я, тремтячи, вийшов у коридор.
Пил стояв у повітрі, наче густий туман. На підлозі — уламки. Все було не так, як раніше. Я підійшов до кімнати, де ми зазвичай дивилися мультики. Там лежала стіна. Половина стелі теж обвалилася. Десь під завалом мав бути і Мішка… і, можливо, мама.
Я хотів закричати, але згадав: коли небо сердиться, кричати не можна.
Я подумав, що мама злякалася й вибігла на вулицю. Напевно, вона чекає мене там. Я повинен знайти її.
Помітив, що її капці лишилися в коридорі. Значить, вона пішла боса. Я натягнув куртку й вийшов надвір.
На вулиці було темно й страшно. Холод проймав до кісток. Я озирнувся — і не впізнав свій район. Усе було іншим. Один дім перетворився на купу каміння. У іншого не було стіни. Крамниця, де мама купувала хліб, стала чорною й мертвою.
«Напевно, вулиця вночі завжди така, — подумав я. — Або це все зробила війна…»
Якщо війна така зла й усе руйнує — чому її ніхто не покарає? Чому дорослі бояться її й мовчать? Чому ніхто не покличе її до директора, як нас у школі?
Якби війна була поруч — я би дуже вдарив її ногою. Я би закричав: «Йди звідки прийшла! Ти зла й погана!» І вона б злякалася. Тому що я — сильний.
Я йшов до нашої площі, де раніше завжди лунькували голуби. Сьогодні їх не було. Я підвів очі — і побачив: з неба падає зірка. Справжня. Яскрава. Не така, як інші. Вона ніби летіла просто до мене.
Я знав: коли падає зірка — треба загадати бажання.
Я став на коліна. Так, як робить мама, коли молиться. Заплющив очі.
«Нехай мама знайдеться. І Мішка теж. І нехай війна піде назавжди».
Більше я нічого не просив.
