Подорож до моря
П’ятдесят дев’ять років минуло, як Ярослав Володимирович Шевченко став удівцем. Дочка після похоронів матері відразу запропонувала батькові переїхати до неї.
— Тату, поїдемо до нас. Ну як ти тут сам будеш? Важко ж. Хоч на перший час… Отямся разом…
— Дякую, донечко, та не поїду. Ти за мене не хвилюйся. Я ж не немічний старець, сам себе обслуговувати можу. Що я у вас робитиму? Краще ти поживи в мене довше, — Ярослав Володимирович дивився на дочку з надією.
— Тату, там у Леська й Андрія свої клопоти. Лесько в підлітковому віці, Андрій на роботі… Мені треба їхати, — провинувато сказала Марічка й обняла батька.
— Розумію. — Він потупився, потім погладив її по руці.
— Тату, якщо що — одразу дзвони. Обіцяєш?
— Що мені самому треба? Їсти зварю, пральна машина є, підлогу вимию. Поки Надюшка хворіла, всьому навчився. Вона лише підказувала. Чи може брудно в мене? — У голосі почулася образа.
— Та що ти, тату, дуже чисто. Не сердься, просто турбуюсь. — Марічка притулилася до його плеча.
— Я ж не зап’ю з горя. За молодих літ горілкою не балувався, а тепер уже пізно починати. Не бійся, їдь.
Так і вирішили. Ярослав зібрав дочці гостинців. Марічка підняла важку торбу.
— Тату, навіщо стільки? У нас усе є.
— Спробувала б відмовити матері. Бери, зайвим не буде. Потяг довезе, а там Андрій зустріне, — буркнув він беззлобно.
На вокзал приїхали за кілька хвилин до відправлення. Провідниця перевірила квитки й поспішала пасажирів заходПотяг рушив, а Ярослав Володимирович стояв на пероні, немов у серці його застиг останній шматочок тепла, що колись так рясно грів його життя.
