Випадок, який все змінив: як доля прийшла під бризками з калюжі
На кухні за чашкою чаю та шматочком медового торта Катерина та її бабуся Марія Іванівна насолоджувалися тихим вечером. Ювілей — таки справа серйозна: 75 років, галасливе родинне свято вже минуло, гості розійшлися, а удвох на кухні — найщиріша хвилина.
— Ось ти кажеш, бабусю, що чоловіки люблять очима… — несподівано почала Катерина, опустивши погляд. — Тоді поясни мені: що зі мною не так?
— Та все з тобою гаразд, рідненька, — твердо відповіла Марія Іванівна. — Розумниця, красуня, добра, вихована. Ще чого треба?
— То чому ж я сама? Мені вже двадцять п’ять, бабусю… У моїх подруг родини, діти, а я… немов у глухому куті.
— Не зустріла ще свою людину, ось і все, — тепло посміхнулася бабуся. — А був у тебе хтось, як його… Олег?
— Був, — кивнула Катерина. — Поки не виявилося, що він одружений. Пішов так само тихо, як і з’явився.
— Правильно, що виставила, — буркнула бабуся, стиснувши в пальцях серветку. — Одружені — це не про любов, а про чийсь біль. Ти все зробила правильно. Але твоє щастя обов’язково тебе знайде. Ось побачиш.
Наступного ранку надворі ледь морозило. Катерина поспішала на роботу у новому світлому пальті, лавіруючи між калюжами та слизькими льодяними плямами. Думки блукали десь далеко, поки не обдала бризка брудної води — прямо на неї.
Змочило з голови до ніг. Світле пальтко миттєво потемнішало від бруду. Катерина застила на місці, відчуваючи, як сльози підступають до горла.
— Пробачте! — до неї кинувся чоловік у дорогому пальті. — Зроби ласку, я вас не помітив. Немов з ніг збив, так?
— Мені від ваших вибачень не тепліше! — схлипнула вона. — Як тепер іти на роботу?
— Давайте я вас відвезу. І до хімчистки заодно. Пальто відмиємо, чесно. До речі, мене звати Андрій.
— Катерина…
Він допоміг їй перейти дорогу, відчинив двері авто та повез спочатку до офісу, а пальто — одразу до хімчистки. День промайнув у очікуванні, але Катерина забула запитати в Андрія номер, і тепер мучилася: як же його тепер знайти?
Ввечері, стоячи біля входу до офісу, вона вже викликала таксі, коли раптом почула:
— Катерино!
До неї біг чоловік з букетом. Олег. Той самий.
— Нам треба поговорити!
— Нам більше нічого говорити! — твердо відповіла вона. — Іди до своєї дружини!
— Я так просто не піду, — схопив він її за руку. — Катерино, ти мусиш мене вислухати…
— Руки геть! — лу— Руки геть! — лунав голос позаду неї.
