Син із невісткою не прийшли на мій ювілей. Я подарувала їм квартиру, а тепер виявилося, що їм цього мало.
До свого шістдесятиріччя я готувалася з особливою турботою. Тижнями планувала кожну дрібницю: склала меню, закупила продукти, наперед приготувала улюблені родинні страви — голубці, запечене м’ясо, декілька видів салатів, закуски й, звісно, домашній торт. Хотілося, щоб усе було ідеально, щоб діти, онуки, рідні зібралися за одним столом і празникували разом.
Живу я у Львові разом із молодшою донькою Соломією, якій вже тридцять, але, на жаль, вона досі не знайшла своєї долі. Мій старший син Тарас — дорослий чоловік, йому сорок, він давно одружений із Яриною, і в них росте чудова донечка, моя онука Маринка.
Я завчасно попередила всіх, що свято буде в суботу. Навмисне обрала вихідний, щоб ніхто не мусив міняти плани. Усі обіцяли бути. Я уявляла, як ми сидітимемо за столом, сміятимемося, згадували минуле.
Але в той день ніхто не прийшов.
Я набирала номер Тараса знову і знову — без відповіді. Телефон мовчав. З кожним моментом серце стискалося ще дужче. Замість радості та привітань я провела увечір у сльозах. Мені було боляче дивитися на святковий стіл, на торт, який так старанно прикрашала. Усе здавалося марним.
Соломія весь вечір була поруч, намагалася мене втішити. Лише завдяки їй я не зламалася остаточно.
Наступного ранку я не витримала. Зібрала рештки гостинців і поїхала до сина сама. В голові була лише одна думка: може, щось трапилося?
Коли я подзвонила у двері, мені відчинила Ярина. Вона була у домашньому, сонна, і на її обличчі не було й тіні радості.
— Вам чого? — сухо запитала вона.
Я зайшла в квартиру. Тарас ще спав. За кілька хвилин він з’явився на кухні, похмурий, мовчки поставив чайник.
Я не стала тягнути:
— Чому вчора не прийшли? Чому навіть не взяли трубку?
Син мовчав. Замість нього заговорила Ярина. І її слова стали для мене другим ударом.
Вона заявила, що всі ці роки таїла образи: нібито я подарувала їм маленьку однушку, залишивши собі велику трикімнатну. Що їм, бачите, тісно, тому вони не можуть народити другу дитину.
Я стояла й слухала, не вірячи своїм вухам.
Спогади випливали перед очима. Після смерті чоловіка я залишилася сама з двома дітьми. Батьки допомогли купити трикімнатну. Я тягла все сама — навчання дітей, їхні гуртки, хвороби, підліткові бунти. Коли Тарас привів у дім Ярину, я не виставила їх за двері, а зробила все для їхнього комфорту: віддала їм одну кімнату, Соломії — іншу, сама перебралася у прохідну.
Коли через сім років народилася Маринка, я майже сама доглядала за онукою — і годувала, і гуляла, і вночі вставала.
Потім померла свекруха, з якою я майже не спілкувалася. І несподівано залишила мені у спадок стару однушку. Я зробила там ремонт за свої заощадження — і подарувала їй синові та невістці, щоб у них була своя оселя.
Я думала, що вчинила правильно. Що, віддавши їм квартиру, я подарувала їм свободу.
А вийшло, що я зробила замало.
Я пішла, не попрощавшись. Їхала додому із грудкою в горлі. У вухах дзвеніли слова Ярини. У серці був біль.
Як так? Чому добро сприймають як належне? Чому найближчі люди здатні зрадити й знецінити все, що ти для них зробив?
Тепер я багато зрозуміла.
Не можна все життя лише віддавати, жертвуючи собою в надії на подяку. Її може й не бути.
Люди звикають до хорошого й починають вимагати ще більше. А коли не одержать — звинувачують.
Ввечері я сіла за стіл, де ще вчора чекав гостей святковий торт. НалТепер моє серце було легше, адже я нарешті зрозуміла: інколи найкраща турбота про близьких — це турбота спочатку про себе.
