Донька для себе
Соломія увійшла до квартири й прислухалася. Швидко скинула плащ, черевики й одразу пройшла до маминої кімнати.
Та лежала на ліжку поверх ковдри. Очі заплющені, руки складено на грудях.
— Мамо! — перелякано вигукнула Соломія.
— Чого кричиш? — Мама повільно відкрила очі.
— Налякала мене. Лежиш, як… — Соломія змовкла.
— Тільки й чекаєш моєї смерті. Нічого, недовго лишилося, — буркнула жінка. — Чому так пізно?
— Мам, ну навіщо ти так? Я справді налякалася. Зайшла до магазину після роботи. Усього на п’ятнадцять хвилин запізнилася, — виправдовувалася Соломія. — Тобі щось потрібно? Тоді я піду вечерю готувати.
Мама хворіла завжди, скільки Соломія себе пам’ятала. До поліклініки ходила, як на роботу. Поверталася й скаржилася, що лікарі даремніжники, дарма їм зарплату платять. Лікувати не вміють, діагноз поставити не можуть.
Народила вона Соломію пізно, у сорок років. «Для себе», як то кажуть. Батька у дівчини не було. Мама припиняла всі розмови про нього. Коли Соломія підросла, вона переглянула всі фотоальбоми — їх було лише два — але не знайшла жодного чоловічого обличчя.
— Спалила всі. Навіщо зберігати фото зрадника? — відповіла мама на запитання доньки. — Ти, доню, чоловікам не довіряй. Тримайся від них подалі.
У довгі походи чи подорожі з класом мама Соломію не відпускала.
— У нас і так грошей нема. Виростеш — скрізь побуваєш. А якщо мені стане погано, а тебе поруч не буде? Померу — ти сама залишишся на цьому світі, — говорила мати.
Варто було чомусь занепокоїтися, мама хапалася за серце. Соломія кожного разу лякалася й маминих нападів, і розмов про смерть, бігла за ліками. Вона давно знала, де вони лежать, що треба принести від серця, а що від нервів. Тому з дитинства мріяла стати лікарем і лікувати матір.
Але у їхньому місті медичного інституту не було. Про те, щоб поїхати вчитися до іншого міста, й мови не йшло. З ким залишиться мама? Вони завжди жили дуже скромно, а тепер, коли мама вийшла на пенсію, ледве зводили кінці з кінцями. Тому після школи Соломія пішла працювати.
Недалеко від їхнього будинку була невелика нотаріальна контора. Жодних оголошень на дверях не висіло. Соломія зайшла просто так, на всяк випадок, запитати, чи немає у них якоїсь роботи. Виявилося, що вона з’явилася дуже вчасно.
У конторі працювало лише кілька співробітників. При вході сиділа вагітна дівчина. Вона записувала клієнтів на прийом, відповідала на дзвінки, регулювала потік відвідувачів, виконувала дрібні доручення. А наприкінці робочого дня мала прибрати офіс і викинути сміття, тобто по сумісництву була ще й прибиральницею.
Вона давно казала начальниці, що не може більше мити підлоги й носити відра з водою — треба знайти прибиральницю. Але начальниця не поспішала. Піде у декрет — знайдуть когось на її місце. Навіщо наймати ще одну людину? Соломія з’явилася якнайкраще. Скромна й вихована дівчина викликала довіру — її взяли на роботу.
Мити підлоги доводилося не лише в кінці дня, але й протягом нього, якщо на вулиці була дощова й брудна погода. В інший час Соломії робити було нічого, і вона із задоволенням виконувала дрібні доручення секретарки: розкладала папери по папкам, запрошувала клієнтів до кабінетів, робила ксерокопії документів. Дівчина-секретар навчила її працювати на комп’ютері.
Коли та пішла у декрет, шукати на її місце нікого не стали. Жвава Соломія вже втягнулася в роботу й добре справлялася. Тепер вона отримувала подвійну зарплату, чому була безмежно рада.
Ще в школі Соломії подобався хлопець із сусіднього будинку. Вони разом поверталися зі школи, пару разів він запрошував її до кіно. Ось тоді мама й попередила доньку, що з хлопцями треба тримати вухо гостро. Усіх їм від дівчини одне. Скористається її довірливістю, отримає, що хоче — і був такий. І виховуватиме вона дитину сама, як мама Соломію.
— Тато тебе теж обдурив? Тому й спалила всі його фото? — здогадалася дівчина.
Мати зніяковіла, але швидко взяла себе в руки.
— Ні, у нас із твоїм батьком усе було інакше. У нас було кохання, ми одружилися, потім народилася ти. Але він усе одно кинув мене, знайшов собі молодшу й кращу. Усі чоловіки зрадники й дивляться набік. Не вірь нікому, — повторила мама.
Про те, що народила доньку без чоловіка й «для себе», мама, звичайно, промовчала.
Після школи хлопець вступив до інституту. Тепер вони бачилися рідко й випадково. Незабаром вона побачила його із дівчиною. Він відвів очі й зробив вигляд, що не знає її. «Усі вони зрадники», — згадала Соломія мамині слова.
Молоді клієнти контори намагалися залицятися до симпатичної дівчини. Але вона всім відмовляла. До того ж мама постійно хворіла, вимагала уВрешті-решт Соломія усміхнулась, обійняла свою маленьку доньку та промовила: «Навчимося любити по-справжньому, малятко, без пут і страху».
