Отже, слухай… Це історія про нашого знайомого Івана та його дружину Олену. Вони влаштували весілля на всі 50 гостей у ресторані у Львові. Усе було як у казці: усміхнені обличчя, гучні тости, гарна музика. Здавалося, що попереду їх чекає лише щастя. А потім настала черга подарунків.
Першими підійшли батьки Івана. Його мати, Наталя Миколаївна, з гордістю взяла мікрофон і промовила:
— Оскільки у нас син, чоловік, він сам має забезпечити сім’ю житлом. Але ми вирішили допомогти і подарувати молодим квартиру! Ось ключі! Щасливо вам!
Зал вибухнув оплесками. Усі були вражені щедрістю. Наталя Миколаївна гордо вручила синові ключі з брелоком, на якому була вигравірувана адреса.
Іван узяв ключі, подивився на брелок — і аж очому не повірив.
Здавалося б, усе ідеально: гроші на весілля зібрали, сукню обрали, кафе замовили. Батьки ладнали між собою, а свекруха спочатку здавалася доброю жінкою.
Але радість від подарунку зникла, коли вони дізналися деталь: квартира була буквально за стіною від батьків Івана. Спільний тамбур, балкони з тонкою перегородкою…
Наталя Миколаївна сяяла:
— Як тільки дізналася, що сусідка продає квартиру, одразу купила! Зручно ж: поряд, але окремо. Ніби одна велика родина!
Олена почула, як щось холоне у грудях. Настрій зник.
Все почалося після медового місяця. Рано-вранці до них зайшла свекруха з тарілкою вареників.
— Вставайте, сніданок готовий! — весело сказала вона, зазирнувши у спальню.
— Мамо, ми ще спим, у нас вихідний. Як ви зайшли?
— Двері не замкнені. У нас спільний замок у тамбурі, цього достатньо.
Іван прокинувся збентежений, а Олена відчувала, як у ній росте протест. Свекруха почала приходити по кілька разів на день без запрошення.
— Вареники остигають! — нагадувала вона. — Борщик принесла! Лежатимете цілий день…
Олена намагалася пояснити, що вони самі впораються, але Наталя Миколаївна ніби не чула.
На третій візит за ранок Олена не витримала: зачинила двері і засунула ланцюжок.
— Навіщо ланцюжок? Ми ж рідні люди! — завірила свекруха.
Олена подумала: «Рідні — не значить без кордонів».
Коли вони повернулися з магазину, то застали свекруху на кухні.
— Дивлюсь, що купили, — діловито сказала вона. — Ця кава невдала. І печиво якесь сухе…
Іван стиснув кулаки:
— Мам, годі. Ми самі дорослі, оберемося.
— Я ж для вас стараюся!
— Будь ласка, поважай наш простір.
Свекруха пішла, але обіцяла повернутися вранці.
Наступного дня Олена прокинулася від стуку у балконні двері.
— Чому замкнулися? Відчиняйте!
Іван ледве стримався:
— Мам, ми хочемо особистого простору.
Але Наталя Миколаївна не розуміла. Для неї це було піклуванням.
Незабаром вона наполягала:
— Давайте гроші! Поїдемо разом за машиною! Я допоможу вибрати!
— Ми передумали, — спокійно сказав Іван. — Вклали гроші в інше.
— В що?
— Ми купили свою квартиру. Незабаром переїжджаємо.
— Як це? А мій подарунок?!
— Дякуємо, але ми не хочемо жити під контролем.
У очах матері блиснула образа, але Іван був рішучий.
Насправді їм допомогла мати Олени. Вона отримала спадщину і дала дочці гроші — як додатковий весільний подарунок.
Молоді знайшли затишну квартиру в іншому районі, оформили іпотеку й почали облаштовуватися.
Іван і Олена зрозуміли: жодні подарунки не варті душевного спокою та свободи.
І коли в день переїзду Наталя Миколаївна стояла біля дверей і звинувачувала їх у зраді, Іван тихо сказав:
— Ми любимо тебе. Але хочемо будувати своє життя. Без щоденних візитів. Бза контролю.
І вони пішли, залишивши позаду ту «подаровану» квартиру та життя, де їхнє щастя могли б задавити турботою.
